Святиня для батьків і дітей

Свої короткі нотатки про мову хочу почати з прислів’я чи порівняння бабусі Мар’яни, яка знала їх безліч і розсівала, мов зерна з торбинки. Певна річ, за браком місця, наведу лише кілька з них: «Розібрало, як вовка опеньки», «Розгулявся, як теля на мотузку», «Держиться, як пісок на вилах», «Так біжить, аж земля дрижить», «Хватається, як попівна заміж». «Боїться, як торішнього снігу», «Вмішалася, як середа в тиждень».

Чи ось таке доброзичливе її побажання, що згодиться не лише мені, а й кожному з нас: «Великий рости, щасливий будь, себе не хвали, другого не гудь!»

Звичайно ж, наведені вище афористичні вислови – то лише дещиця, тобто крапля з глибинного моря народної мудрості, та прочитаймо уважніше – і знову не раз, не двічі відчуємо, осягнемо всю красу, правдивість, достовірність, а водночас і поетичність народного словотворення. Отих звіку-зроду неперевершених фольклорних зразків людської творчості.

З того неосяжного багатства української народної творчості – дум, пісень, легенд, казок, переказів, частівок, коломийок – прислів’я і приказки займають відчутне і досить важливе місце. Тому, згадуючи латинський вислів «Пам’ятай про життя», хочу свідомо продовжити нитку пам’яті і нагадати деяким сучасним забудькам, а саме: «Пам’ятай про слово рідне, про материнську пісню, адже у ній душа народу, а відтак і твоя!»

Рідне материнське слово – то завжди найдовірливіша, найщиріша розмова з отчим краєм, з білостінною хатою, з лелечими гніздами, з могилами батьків, рідних, близьких і незабутніх. То знання і пізнання багатоголосої мовної стихії, такої необхідної для спілкування, для якнайкращого висловлення своїх особистих думок, помислів і сподівань. Недаремно у народі так мудро і достовірно говорено: «Око бачить далеко, а розум ще дальше». Для підсилення цього афористичного вислову можна сміливо додати сущу, наче природну аксіому, що людина цілий вік вчиться розуму, адже у сусіда його не позичиш.

Як відомо, українська літературна мова формувалася поступово і дуже нелегко, впродовж віків зазначаючи різних принижень, утисків, нікчемних царських указів та заборон.

Мова кожного народу, в тому числі й українського, починалася ще в глибокій давнині з першослова, з його звучання у сполученні слів, з прагнення якомога повніше, досконаліше відтворити картину довколишнього світу. Отже, багатобарвний дар і звучання рідної мови – то безперервний шлях до людської досконалості, до уміння зберегти і примножити дорогоцінні скарби нашого народного словотворення.

Не зайво буде наголосити, що класики української літератури, відомі і найвидатніші письменники, як скажімо, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Павло Грабовський, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Архип Тесленко та інші надзвичайно високо цінували народну мудрість, з особливим пієтетом ставились до неї і, звичайно ж, часто використовували її мистецькі надбання у своїх творах. Певна річ, до народної творчості часто звертались і сучасні українські письменники – Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Андрій Головко, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Платон Воронько тощо. Їхня багатюща, розмаїта творчість – невичерпне джерело взаємного лексичного і мистецького збагачення рідної мови. Адже всі народи в усі часи навчалися один в одного та навчаються і нині. Так у нових економічних, соціальних та культурологічних умовах розвивалась і збагачувалась вироблена рідним народом на рідній плодоносній землі співуча українська мова.

Сьогодні багато говорено про входження України у Європейський Союз, тобто у світове товариство, та при цьому, на превеликий жаль, ми часто забуваємо наголосити, що вона може стати повноправним членом, партнером згаданого товариства, коли увійде зі своєю культурою, духовністю, зі своєю національною, співучою мовою. Адже давно відомо, що первокоренева ознака держави, то мова її народу, святиня, що передається від роду до роду, із покоління в покоління.

Пам’ятаймо, що історичний, дуже тернистий шлях України з минулого у сьогодення – то не лише трудомісткий шлях соціально-економічного розвитку, а й водночас мужній поступ до повноголосого звучання українського слова, до Шевченкового життєдайного пророцтва:

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люди, наша слава,
Слава України!

Для кожного свідомого українця, істинного патріота рідна мова – то постійно діюче, глибинне і неповторне джерело культурного і духовного збагачення.

Давно відомо, що народ – одвічний творець і зодчий рідної мови, як навзаєм, його духовний витвір, тобто сама вируюча мова невідступно і повсякчас творить свідомого будівничого і сіяча національної культури, барвистого, розмаїтого слова. Тож і дозволю закінчити нотатки рядками своєї поезії:

Материнська рідна мова –
Черешнева, калинова,
Ти в душі моїй відроду,
Як священний дар народу.
Ти щоднини – як світання,
Як найперше привітання,
Між людьми одвіку суща –
Незнищенна, невмируща.

Микола СИНГАЇВСЬКИЙ, поет,
лауреат премії імені Лесі Українки,
заслужений діяч мистецтв України