Голос колиски і землі-матінки

У видавництві «Музична Україна» побачила світ книга пісень та романсів Героя України, Голови Правління Промінвестбанку, професора, заслуженого діяча мистецтв України Володимира МАТВІЄНКА «В серці маю Україну»

Своє коротке передслово про пісенну творчість відомого поета та вченого, Героя України, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Павловича Матвієнка почну з назви книги, яку читач зараз тримає у руках, «В серці маю Україну». Певен, що назва говорить сама за себе, промовляє всією душею та багатющим досвідом прожитих і пережитих років, де вистачало всього – і материнських страждань та сліз, болючих втрат і здобутків.

Тому винесений у назву книги рядок – то передовсім громадянська позиція автора, письменника-патріота, сина української землі, істинного державотворця. Отже, людини, котра любить свій древлянський край, свою хлібодарну, калинову і співучу Україну.

До речі, нинішній збірник пісень Володимира Матвієнка є найповнішим виданням його поетичних творів, до яких написали музику відомі українські композитори, музиканти, співаки – митці гарні і різні. Раніше, тобто в минулі роки, побачили світ дві книги ліричних та патріотичних пісень на вірші Володимира Павловича – «Пісне моя зоряна» та «Душі моєї хвилювання», а також цикл романсів, написаних у співавторстві з відомим українським композитором Олександром Костіним, – «Оберіг пам’яті». Нині ж уважні читачі та слухачі розгорнуть книгу «В серці маю Україну».

Давно говорено, що біографія поета у його віршах. Думаю, про цю життєву мудрість достовірно і переконливо свідчать пісенні строфи Володимира Матвієнка:

Хто не любить Україну,
Той серця не має.
Хто не любить Україну,
Той душі не має.
А я маю Україну,
Бо душу я маю,
А я маю Україну,
Бо серце я маю.

Як бачимо, у наведених простих і життєствердних рядках все на своєму місці: громадянська пристрасть і сердечна ліричність, джерельна прозорість і викінченість авторського задуму. Тому в подальшій поетичній оповіді ми, як і годиться, зустрінемо всі прикмети сільського життя, де народився, виростав і мужнів майбутній економіст і поет, а найперше: засіяне хліборобське поле, рідну домівку з калиною під вікном, поліські в’язи і небесний рушник над ними, що вишитий мовби руками трудівниці-матері, всією щедрістю барв і відтінків природи. Така життєдайна і неодцвітна палітра отчого поліського краю, а відтак і всієї української землі:

Тож у серці – Україна,
Як святиня вічна.
З нею лиш росте людина –
Мужня і велична.
І тому, як батько сину,
Я заповідаю –
Славен край наш – Україну,
Ту, що в серці маю.

Від роду до роду, із покоління в покоління кожна людина мала щось найдорожче, найсвятіше, тобто заповідане. Можливо, то була святиня духовного спадку чи матеріального, як наприклад, материнська молитва чи вишиті її натрудженими руками рушники або ж насаджений та вирощений батьком сад.

Для підтвердження висловленої думки скажу тільки, що наш національний геній Тарас Шевченко на всі віки залишив тодішній і сучасній Україні, її народу, «сім’ї вольній новій» свій невмирущий «Заповіт», за що доземний уклін йому і вічна пам’ять.

Та продовжимо розмову про пісенний доробок Володимира Матвієнка. Серед багатоголосої пісенної крони на його вірші, без перебільшення, є твори на всі голоси та мистецькі смаки і вподобання. А відтак їх охоче беруть до свого репертуару народні та заслужені артисти України, лауреати міжнародних і всеукраїнських пісенних конкурсів, хорові колективи, естрадні ансамблі, визнані всіма виконавці і ще зовсім юні козачата. Думаю, читачам варто нагадати, що ідея створення Всеукраїнської дитячої громадської організації «Козаченьки» також належить Володимиру Павловичу Матвієнку. До речі, у книзі маємо чимало пісень, адресованих дітям. Більшість із них уже здобула визнання юних слухачів, і діти їх охоче виконують. Вони усі представлені у цьому пісеннику, а я назву бодай кілька, як скажімо: «Лелеча пісня» і «Дзвін життя» з музикою В. Іванцова, «Колискова» з музикою В. Волощука, «Голос дивокраю», «Олівець-художник», «Осіння райдуга», «Пелюстка неба», «Літо-літечко» «Планета моїх надій» з музикою Л. Попернацького та ін. Мені залишається додати, що то справді дзвінкоголосий, мелодійний і широко розкрилений гостинець дітям, з яким вони ідуть у життя. А дорогоцінне уміння розмовляти з дітьми по-батьківському щиро, доступно – то ще одна яскрава грань поетичного таланту Володимира Матвієнка.

Такого ж високого поцінування та визнання заслуговують немало інших творів цієї книги, і в подальших роздумах я неодмінно звертатимусь до них. Переконаний, що найкраще, найдостеменніше про свою життєву і творчу долю може сказати лише сам автор, про що переконливо свідчать численні біографічні поезії Володимира Павловича, а також його книги – «Самотужки по життю» та «Моє село».

Саме про співучу родинну колиску – мальовниче село Білка, що на історичній Коростенщині, і створена одна з кращих пісень «Люблю я свою Україну» з музикою композитора і співака В. Волощука. Цей пісенний твір, без перебільшення, одразу полонив шанувальників творчості Володимира Матвієнка. Добре пам’ятаю той час, коли пісня вперше прозвучала зі сцени, а згодом – на хвилях українського радіо, і передовсім захоплені відгуки не лише людей мистецтва, а й численних радіослухачів з усіх регіонів України. Людям насамперед припала до душі переконлива щирість поетичного слова у поєднанні з ліричною прозорістю музики та образом найдорожчої людини:

Люблю я свою Україну,
Як матір, як неньку люблю.
Ношу, мов під серцем калину,
Що квітне у ріднім краю.
А мати-журавка в зажурі –
Крізь вічні турботи й жалі
Навчала в ті роки похмурі
Робити добро на землі.

Уважний читач помітить у наведених рядках, як і в інших творах Володимира Матвієнка, що кожен рядок виважений, мовби виспіваний серцем і розумом, що свідчить про особливе ставлення і творчу відповідальність автора у роботі з художнім словом. До речі, розмова з матір’ю в житті і в мистецтві – то завжди і сповідь, і відповідальність. Адже образ матері, а з роками кожен спогад про неї – то початок пережитого, незагойна рана, сльоза, що ніколи не висохне, а якщо одним словом, то мати – святиня. А допоки святиня у душі, у пам’яті – ми не самотні в цьому розбурханому і кругойдучому світі.

Я заповідь мамину знаю –
То совість моя у житті,
То голос із отчого краю,
І з ними я не в самоті.
Збираю зерно до зернини,
До сонця виношу з пітьми,
На поміч спішу до людини,
Живу у братерстві з людьми.

Продовжуючи святу материнську тему, не можу не згадати бодай кількома словами ще одну пісню-жалобу, пісню-реквієм Володимира Матвієнка з музикою В. Горбатюка «Проводжали матір». Десятки разів доводилось мені слухати цю тужливу до болю сповідь і, повірте, завжди раптом закипала десь під серцем нестримна, сказати б, горюча сльоза. А сповідальна розмова поета з матір’ю ще довго відлунювала в душі і в пам’яті не тільки в одного мене. Та й хіба лише я один отак через відстані й роки звертаюсь до єдиної, натрудженої і незабутньої нашої горлиці, як ми читаємо у поезії «Проводжали матір»:

Мамо, сива горлиця поліська,
Як ти натрудилась за життя!
Може, скаже дума українська,
Що тобі не буде забуття.

Воістину так! Допоки сонця і світу, не може та й не повинно бути забутності і забуття. І не буде, адже над материним чолом, над її трудами і молитвами – завжди вічність. А вона бере початок з коріння родоводу, розростається, розгалужується у родинну крону, як народна багатоголоса і віковічна дума.

Поетична та пісенна творчість Володимира Павловича – то справді нев’януча крона у барвоцвітньому, розмаїтому небі української культури. Закорінена у багатостраждальному краю житньої і полинової древлянщини одвіку співучим словом, вона, слава Богу, не обминає найвіддаленіших околиць хлібодарної землі Шевченка, Франка, Лесі Українки. Та це й закономірно, адже кожна пісенна крапля повинна світитись до людей своїм чистим і ніжним звучанням. Як діюче джерело світиться своєю чистотою, відчуваючи, що саме з нього черпають снагу і люди, і лани широкополі, і луки, і дерева. Мелодія людської душі – джерело одвічне, і потрібно лише частіше припадати до нього, черпаючи наснагу, збагачуватись і голосом, і наспівністю рідної материної мови та її неповторної мелодики. Не можна не відзначити, що кращі пісенні твори Володимира Павловича пов’язані з долею людини, з тривогами і піднесенням її нуртуючої душі, здобутками і втратами на дорогах життя, а відтак вся його поетична творчість, по суті, органічно пов’язана з піснею. Уже самі назви багатьох творів промовляють самі за себе, як скажімо: «Сини України», «Поліські в’язи», «Князю Володимиру», «Величаві Карпати», «Люблю я свою Україну», «Козацька доля», «Стольний град Київ», «Марш патріотів України», «Дорога спогадів моїх», «Лелеча пісня», «Школо моя» тощо.

Перечитуючи поетичну творчість чи слухаючи пісні у виконанні кращих співаків, ще раз переконуєшся, що кожен твір має своє глибоко національне чудове звучання, а разом узяті складають історичний літопис народу. Так з роками людського життя українська пісня була і залишається одним із першоджерел формування суспільного добра і доброчинності, патріотичних настроїв, благородних починань і пристрастей, а отже, і людського характеру, який уміє щоденну працю перетворювати у красу.

На мою думку, то цілком закономірний процес, коли поет прагне заглибитись не лише в сучасне свого народу-будівника, але і в йоги історію, тобто мірою власного таланту узагальнити досвід народного життя, його моралі, синтез його колективних здобутків та перетворень. Такий загалом склад поетичного мислення, чи конкретніше, духовний світ сучасної людини, тобто образне, воістину творче мислення, що переконливіше я підсумував би рядками Володимира Павловича:

Ми землі і сонця вірні діти,
І навчатись прагнемо щомить,
Разом з Україною мужніти,
Совістю і серцем їй служить.

Служіння своєму народові-сіячеві, народу-трудівнику всіма пориваннями джерельної душі, кожним помислом свого невтомного розуму – то і є невичерпна енергія мистецького слова і життєвої наснаги патріота. Як писав колись Іван Франко: «Життя коротке, та безмежна штука і незглибиме творче ремесло».

Певен, що мудрі і пророчі слова геніального Каменяра стосуються також і творчості поета, Героя України, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Матвієнка. Можна сміливо сказати, що починаючи з першої невеличкої збірки поезій «Люблю я свою Україну», тематичні і соціальні обрії його поезії від книги до книги розширюються, а більшість пісень автора давно знайшли свою орбіту, наближену до людей і людини.

Взагалі життєвий і творчий шлях Героя України, відомого поета, публіциста і громадського діяча мовби увібрав у себе усі складові нашої нелегкої, дійсно тернистої історії. До речі, з початком хрущовської відлиги наче зажевріла іскра надії, що нарешті воскресне розчавлена тоталітарним пресом співуча душа українського народу. Та, на превеликий жаль, культурний ренесанс в Україні видався аж надто короткочасним, сказати б, миттєвим.

Єдиним джерелом нуртувала жива надія вдячності Древлянському краю – рідному Поліссю, де народився і виростав поет, де босоніж ходила його мати Лукія, яка, окрім споконвічного хліба та льону дарувала ще й дзвінкоголосу, часом скроплену сльозою пісню. А вона закарбувалась і залишилась у серці сина, як кажуть, не на однодень, а на все життя.

Безмежний і клекочучий світ від росини до зір і вміщає надто багато, як у дитинстві. А пам’ять живе своїм найріднішим – від колиски, від подиху матері. Для дітей серце матері завжди відкрите. Отже, і нам відкриється ще одна істина: на цій землі, де ми живемо, де одвічно родять хліб і добро, де ростуть ліси і мужніють сини, де народжуються пісні і дочки, є ще одне сонце – материне серце.

Микола СИНГАЇВСЬКИЙ, поет,
лауреат премії імені Лесі Українки