Білка поліська чотирьохсотлітня
святкує 15 років Незалежності України

Запросини до знайомства

Минула п’ятниця, 25 серпня 2006 року, для села Білка, що на історичній Коростенщині, була, мабуть, найвелелюдніша, найбарвистіша, повноголоса за всю історію свого літочислення. Та це й закономірно. Адже саме тут відбувалась Перша Всеукраїнська зірниця «Козаченьки», присвячена 15-й річниці Незалежності України, про що нагадував господарям і гостям великий транспарант у центрі села навпроти «Школи Володимира Матвієнка» та Будинку культури: «Вітаємо делегатів Першої Всеукраїнської зірниці «Козаченьки»!»



А юна громада козаченьків виявилась досить чисельна. Адже кожна область делегувала на згадану вище зірницю десять кращих із кращих своїх учнів. Тому жива колона козаченьків цвіла синьо-жовтими та малиновими кольорами. Прапорами «Козаченьків» майоріло древлянське село Білка. Цьому сприяло яскраве сонце, голубине серпневе небо, білківські сади, тополі та поліські в’язи, оспівані уродженцем села, Героєм України, заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Павловичем Матвієнком.

Тож під музикальний супровід «Маршу патріотів» на вірші В. Матвієнка шеренги козаченьків на чолі з головою Всеукраїнської дитячої громадської організації «Козаченьки» Христиною Стецькою урочисто пройшли від школи до стадіону. Гостей та учасників свята привітав Павло Матвієнко – Голова Партії національно-економічного розвитку України, кандидат економічних наук, народний депутат Верховної Ради України IV скликання: «Дякую всім, хто приїхав до нас з усіх областей нашої держави. Село Білка – дуже цікаве і зразкове для всього Коростенського району по тому, що було зроблено, які кошти було вкладено, щоб діти могли навчатися в нормальній школі та повноцінно відпочивати. Символічно, що сьогодні присутні запорозькі козаки, всі ті, хто уособлює наші традиції, ті, хто стояв біля витоків створення нашої держави. Сьогодні я закликаю вас зосередитися на всіх тих завданнях, які були поставлені перед зірницею, і прапор нашої Партії національно-економічного розвитку України тримати міцно і нести його в майбутнє».



Головний консультант Адміністрації Президента України Володимир Бичек привітав учасників зірниці з Днем незалежності, побажав успіхів, міцного здоров’я і всіляких гараздів. Окрім того, він поділився з козаченьками своїми спогадами про часи, коли незалежність була тільки мрією. «Тоді козаки, щирі патріоти в усіх областях України, боролися за незалежність держави. Я був на той час у Чернігові і разом із керівниками націонал-демократичних організацій проводив похід козацькими шляхами. До речі, саме в тому поході була написана пісня «Козачка», яка завдяки Раїсі Кириченко зараз належить всій Україні. Переконаний, що всі ми маємо цінувати той мир, який зараз панує на українській землі. Незалежність далася нам мирно, ми чесно своїми голосами здобули її. Бережімо її!»

Заступник голови Житомирської облдержадміністрації Микола Черненко: «Шановні господарі, шановні гості, шановні юні друзі! Символічно, що сьогоднішній захід відбувається у дні, коли ми святкуємо незалежність держави. Дивлюся на ці молоді прекрасні обличчя і вірю, що є майбутнє в України! Багато проблем в нашому суспільстві, які доведеться вам, молодому поколінню, вирішувати. Тому я закликаю вас вчитися, підвищувати свій інтелект, набиратися знань, гартувати себе фізично для майбутніх випробувань, для того, щоб ви прославляли нашу славну Україну».

Надійшло вітання від голови Житомирської облдержадміністрації Юрія Андрійчука: «У ці святкові дні бажаю вам, дорогі друзі, міцного здоров’я, добра, благополуччя, а найголовніше – єднання заради процвітання України. На Житомирщині знають Вас, шановний Володимире Павловичу, нашого земляка, як сумлінного, творчо обдарованого від природи, невтомного трудівника. Очолюючи Промінвестбанк, Ви всі свої сили, творчі задуми і натхнення спрямовуєте на становлення і зміцнення України як самостійної незалежної держави. Ми щиро вдячні за допомогу, яку Ви надаєте у відродженні села Білка Коростенського району, у вирішенні складних завдань соціально-культурного розвитку, відновленні школи, медпункту, доріг, господарства, піднесенні всього регіону. Особливо велика подяка Вам за виховання підростаючого покоління. Про це свідчать численні акції на підтримку творчо обдарованої молоді, її фізичного та духовного розвитку. Вітаємо і вас, учасників Всеукраїнської зірниці «Козаченьків» – підростаюче покоління, яке шанує традиції та історію своєї держави, накопичує і прагне втілити у життя творчий потенціал державотворення, ставить перед собою суспільно значимі завдання. Тож вітаючи зі святом всіх вас, бажаю, щоб і надалі ваша робота і молодечий запал завжди були сповнені плідного змісту, гордості від причетності до життя народу і України».

Певна річ, були і несподіванки, сюрпризи, «Козацькі забави» і повнометражний святковий концерт «Козацька пісня славна у віках» на вірші заслуженого діяча мистецтв України, Героя України Володимира

Матвієнка і козацька каша, якою частували козаченьків та багато інших видовищ, про які ми ще будемо розповідати.
Отже, бодай коротко хочеться сказати про «Козацькі забави», що подарували глядачам учасники фольклорно-етнографічного кінного театру «Запорізькі козаки». Приємно, що вони дістались до Білки з уславленої козацької Хортиці. І з певністю можна наголосити, що недаремно долали далеку і нелегку дорогу. Звичайно, про кінний театр «Запорізькі козаки» давно лине слава по всій Україні.

І то цілком справедливо. Козаки на конях – видовище неповторне і дивовижне. Люди з причаєною душею спостерігали за тим, що творилось на стадіоні. А козаки, у свою чергу, не мчались, а просто літали на своїх гривастих вітрогонах, обираючи найсміливіші акробатичні, сказати б, одчайдушні пози. Тримаючись у сідлі, вершники водночас торкались землі-матінки, а в руках невтомно працювали шаблі!



Думаю, кожен з тих вершників-віртуозів заслуговує найвищого звання «Заслужений майстер спорту». Після виступів театру «Запорізькі козаки» Герой України Володимир Матвієнко, щиро дякуючи вершникам, звернувся до всіх присутніх на стадіоні: «Дорогі і мужні козаки-запорожці, і наші юні козаченьки. Сьогодні ви побачили справжню культуру спорту, людський патріотизм, майстерність і витривалість, яких у моєму селі досі не бачили. Певен, тепер ви зовсім близько, на відстані серця, відчули непереможний дух козацтва, а відтак, і характер мужності, незнищенності українського народу. Тож цілком справедливо програму свого концерту я назвав просто і, здається, переконливо: «Козацька пісня славна у віках».

А кінному театру «Запорізькі козаки» хочу ще раз від серця подякувати за участь у нашій білківській програмі.

Зокрема, керівникам театру Ю. Капішинському, О. Матєші, О. Григор’єву та всім вершникам, хто відвідав моє село Білка».

Древлянське село… Причому сусідське для мене і, здається, добре знане. Адже сходжено його вулиці і провулки, береги річок і річечок, озер і болітець.

Не раз, не двічі судилося бувати під його небом у будні і в свята. Знаю, що тутечки на багатостраждальній пролісковій і житній землі народилась людина, яка створила сама себе. І нині відома не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Тож і знайомлю: Матвієнко Володимир Павлович – древлянин, син Білки, Герой України, Голова Правління Промінвестбанку, професор, заслужений діяч мистецтв України.

А ще добре знаний поет-пісняр, лауреат кількох літературних премій. Тому і написав про своє рідне і родинне село поетичні рядки, що давно стали піснею:

Знов поліське село моє Білка
Пригадалась, як щасна мить.
Там дитинства мого сопілка
Ще всіма голосами дзвенить.

Там і досі я в дружбі з вітрами –
І за ними лечу навздогін…
Вишумовує повінь ярами, –
Аж у небі стоїть передзвін.

Отже, передзвін землі і неба. Передзвін років і століть.

Сучасність наближує історію

Поліське село Білка зародилось на торговому шляху з історичного сивого, як жито, Іскоростеня (нині Коростень) до Зв’ягеля (Новоград-Волинський) серед зеленошумних лісів на Житомирщині. Принаймні, так свідчать народні перекази. В історичних письмових джерелах вперше згадується у 1616 році як містечко Білка – власність графа Р. Ліщинського, успадкована ним від князів Пронських.

Як бачимо, хоч Білка і вважалася вільним селом, люди були покріпачені. Адже навіть у ХІХ столітті білківські, ушомирські та давидівські землі належали шляхетській родині Нововейських, яка мала родинний герб Ястребець.

Варто нагадати, що за часів останнього білківського дідича Юзефа Тишкевича у 1885 році в селі було відкрито церковно-приходську школу, де навчалось 35 учнів, а також побудовано лісопильний, винокурний, шкіряний заводи та цегельню. І сьогодні у Білці можна знайти червону черепицю, виготовлену на цегельному заводі Ю. Тишкевича з написом «Граф Ю. Тишкевич, Білка» та з автографом господаря. Таку черепицю я мав добру нагоду тримати у власних руках. А відтак, можу тільки здогадуватись, хто будував згадані вище заводи, цегельню і чиї мозолясті руки обпалювали черепицю.

Довелося мені побувати і в сусідніх з Білкою селах, як, скажімо, Кожухівка, Дружбівка, Жупанівка, Омельянівка, Бондарівка тощо.
Звичайно ж, назва сіл, географія для мене – то не лише карта доріг і відстаней, а й вируюче людське життя на отчій, на своїй землі. Тому знати її ближче, конкретніше, сказати б, зримо – то живлюща потреба, суттєвий обов’язок поета, його реальне бачення, а не уява. Тобто, географія мислення і слова, а отже, творче надбання розуму.

Та повернімось до Білки, її центр прикрашав двоповерховий білокам’яний графський будинок, оточений чудовим парком і садом. Ще 1775 року в селі побудували дерев’яну церкву з дзвіницею та католицьку каплицю. Наприкінці ХІХ століття у Білці налічувалось 249 будинків і 1480 мешканців.

Важливу роль у розвитку Білки в першій чверті двадцятого століття відіграло створене в 1923 році сільське споживче товариство «Единое потребительское общество», до складу якого увійшло 150 пайовиків. Двома роками раніше в селі відкрили першу на Коростенщині сільськогосподарську профшколу, яку згодом було перетворено на зоотехнікум та переміщено до с. Усолуси Барашівського району.

Ще одна вагома життєдайна віха у ближчій історії Білки, а саме: 1927 року на річці Уша (Уж) побудовано невеличку електростанцію, що давала електрострум для освітлення центру села. На той час у селі працювало сім крамниць, два дні на тиждень збирався базар. Певна річ, не обминула Білку і колективізація. У 1929 році селян примусово об’єднали в сільськогосподарську артіль імені Петровського. Та ж сама колективізація, високі норми хлібозаготівель, відчуження між людьми привели населення до зубожіння та голоду 1932-33 років. Тодішній штучний голодомор боляче торкнувся багатьох міст, містечок, сіл і селищ у різних регіонах України. Та все ж перемагав незнищенний дух народу, його безсмертя і непокора.

Нуртуюча пам’ять знову і знову повертає мене до кореневої і кронистої Білки. У громохкі роки Великої Вітчизняної білківчани брали найактивнішу участь у боротьбі з фашистськими загарбниками. На фронтах і в партизанських загонах мужньо воювали 242 мешканці села, з них 154 воїни полягли смертю хоробрих на полях битви, а 52 учасники Другої світової нагороджені орденами і медалями. Наведені вище цифри красномовно свідчать самі за себе, а отже, про одвічний патріотизм та непокору древлянської Білки.

Як свідчать старожили і документи, Червона Армія 30 грудня 1943 року визволила лісову Білку від фашистських загарбників. Село від коричневої чуми звільняла танкова дивізія генерала Конєва. Ось як згадує той вікопомний день майбутній економіст і поет Володимир

Матвієнко у своїй біографічній книзі «Моє село», що побачила світ до 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні:

«Пам’ятаю, як рано-вранці пролунав сильний вибух. Через кілька хвилин з’явились танки Червоної Армії, які рухались на великій швидкості. Всі люди висипали назустріч. Та лише окремі танки збавляли хід, щоб прийняти паляничку хліба і гладишку молока. На щастя, німці не встигли підпалити село, вони прокинулися лише від гуркоту танків. Коли фашисти трохи отямились, зав’язалася перестрілка якраз поблизу нашої хати. Втікали німці, відстрілюючись, залишаючи у своїх возах награбоване. А танки все йшли та йшли на захід, наче їм не було кінця».

Минали роки, і 1986 р. у Білці на честь наших воїнів-визволителів, які віддали своє життя за Перемогу, встановили гармату ЗІС-3А, а також меморіальні плити з прізвищами полеглих односельчан. Є в селі також братська могила, в якій поховано 34 воїни, котрі захищали Білку. Тож вічна їм пам’ять і слава.

Сонце сходить у вікнах школи

Початок третього тисячоліття для Білки я назвав би другим відродженням цього села. А саме тут факти і події дуже значущі і красномовні. До речі, перелік їх також вражає. І не одного мене. Скажімо, 25 серпня 2000 року за п’ять днів до нового навчального року в центрі яблуневої Білки було відкрито двоповерхову красуню-школу.

Добре пам’ятаю урочистий день відкриття, веселкове, гомінке свято вчителів та учнів і загалом усієї сільської громади. Усмішки, рукостискання, поцілунки і, звичайно ж, побажання добра, життєвих і творчих успіхів педагогам та школярам, які понесуть світло науки у день прийдешній. А радіти було від чого – такий доленосний, незрівнянний дарунок мешканці древлянської глибинки отримували вперше.

Про ошатну будівлю школи, її комп’ютерні класи, кабінети фізики, хімії, біології, історії та природознавства, музики та образотворчого мистецтва уже неоднораз писала наша преса. І вірю, що з кожним роком писатимуть більше. Мені ж залишається додати: шкільний храм у селі Білка особливий, він має свого будівничого, свою біографію – початок і продовження. Тож переконаний, що саме Володимир Павлович має реальне право з такою синівською любов’ю звернутись до своєї домівки – до школи, яку при підтримці Промінвестбанку він збудував у рідному селі і яку земляки назвали його ім’ям – «Школа Володимира Матвієнка».

Згодом, лише через два роки, у Білці сталася ще одна знаменна подія у сфері будівництва і реконструкцій: мешканцям села та всім запрошеним на свято гостинно відчинив двері Будинок культури «Обрій». Звичайний сільський клуб перетворився на цілком сучасний справжній палац.

Пам’ять – зоряні спалахи душі

Як і ведеться у добрих господарів, тут є все для відпочинку і спілкування людей, особливо для молоді. Будь ласка, концертна зала, нова бібліотека з великим книжковим фондом, читальна зала, а також музей історії села Білка. Варто наголосити, що кожен відвідувач музею неодмінно зупиняється біля Стели Пам’яті, де викарбувані прізвища білківчан, котрі загинули у страшні і моторошні 30 – 40 роки ХХ століття. До речі, серед них ми читаємо прізвище батька Героя України, Голови Правління Промінвестбанку, заслуженого діяча мистецтв України, професора Володимира Матвієнка – Павла Олексійович Матвієнка. Недаремно ж говорено, пам’ять народу вічна і передається від роду до роду, з покоління у покоління.



Тож природно, що у Книзі почесних гостей музею історії села Білка люди читають рядки сина репресованого будівельника Павла Олексійовича, нині відомого в Україні та поза її межами Володимира Матвієнка: «Не можу без хвилювання сприймати цей сучасний музей села Білка. Тут моя історія, моя доля. Тут моє коріння, животворна сила. Дякую фахівцям і жителям села, які допомогли вперше в історії мого села показати велич народу, трудівників і патріотів села Білка. Надіюсь, що цей храм історії стане патріотичним центром виховання нових українців-патріотів нашої суверенної неньки-України. Щасти вам, добрі люди. Володимир Матвієнко».

На цьому будівництво у Білці не зупинялось. Лише через рік, у 2003 р., поліщуки отримали реконструйований, розбудований медико-оздоровчий центр, де розміщено фельдшерський пункт, стоматологічний кабінет, денний стаціонар, приймальне відділення та аптеку. Не зайво сказати, що всі ліки та медичні послуги тут надаються безкоштовно. Важко додати щось вагоміше до цього реального життєвого добротворення. На думку все частіше спадає вислів французького енциклопедиста Жан-Жака Руссо: «Люди, будьте людяні! Це ваш найперший обов’язок».

Читачам цікаво буде знати, що Промінвестбанк на чолі з Головою Правління збудував у селі двоповерховий житловий комплекс з усіма зручностями для молодих фахівців, а також комплекс «Молодіжна естрада».

Та в задумах славетного земляка інші новобудови, така вже щедра на віддачу його поетична душа.

Звичайно, в моїй оповіді немало історичних подій і фактів. Та й сам нарис, по суті, написано задля цього. Адже історія країни, якою б давньою і суворою не була вона, то наша мати. І цілком справедливо говорено: хто не знає своєї історії, той не має майбутнього чи просто не бачить його. Отже, історія – пам’ять суща і незнищенна. Саме вона, історична пам’ять, навчає не лише окрему людину, а й цілі покоління того чи іншого роду і родоводу.

Люди древлянського краю впродовж багатьох років, навіть століть жили, добували хліб насущний у чеканні воістино доброго, порядного і розумного господаря, а не мстивого завойовника, загарбника і гнобителя.

Історія – то животворна і вікопомна пам’ять народу-сіятеля, народу-будівничого, народу-воїна, народу-творця. Думаю, варто знову і знову повторити, що історія – достеменний і великий Учитель для кожного з нас і для громади. Пракорінь народу нашого там, в історії, у сивій давнині, в минувшині, без якої не було б сучасності.

Древлянська верховіть

Заслуженому діячу мистецтв України, професору, відомому економісту, Голові Правління Промінвестбанку, Герою України, поету Володимиру МАТВІЄНКУ присвячується:

Село, що зветься просто Білка, –
Співуче, дзвонкове село ...
Де вам знайома кожна гілка,
Де ви ставали на крило.

А крила, мов дарунок долі,
Хоч ми одвіку на землі –
Трудились у саду і в полі,
Та змалку в рідному селі.

Воно освячене садами,
Що дарували всім плоди.
Село трудилось разом з вами,
Раділо й плакало завжди.

Тумани звечора і зранку
З весни вмивали рідний край.
І вам судилося там змалку
Збирати щедрий урожай.

Де луки цвітом заплелися,
Де стежка в’ється в чебрецях...
Таке для нас – для всіх Полісся,
Що змалку носимо в серцях.

Де з юності і я щороку
Орав і сіяв залюбки,
Невтомним, щедрим був нівроку,
Черпав наснагу з Уж-ріки.

Там, де лани, поля, діброви –
Все аж у пам’ять проросло.
То подих вічної любові,
То Білка – зоряне село.

Воно до праці зроду звичне,
А труд людський – то і врожай.
Воно – пісенне і криничне,
Як наш Поліський отчий край.

Де клен та вільха, та берізка
Зрослись корінням назавжди ...
Село – то небо і колиска,
І дзвін цілющої води.

Тому і зветься просто Білка,
Плекаючи зерно і цвіть,
Де Матвієнків мужня гілка
Вросла в древлянську верховіть.

Микола СИНГАЇВСЬКИЙ,
поет, лауреат премії
ім. Лесі Українки
Фото Віталія ПРИХОДЬКА