Приватизація в українському варіанті відбувалась за комуністичним розподілом. Були створені приватизаційні папірці (ваучери), які потім розподілялися між усіма громадянами України безкоштовно, з обіцянками виплати дивідендів. По суті, дивіденди ніхто не отримав. Папірці за копійки скупили спритні ділки, наближені до владних кабінетів. Таким чином, величезна державна власність перейшла до рук інших господарів безкоштовно. Така приватизація не лише не забезпечила глибокого структурування відносин власності, як наприклад, у Польщі чи Угорщині, а й призвела до знищення середнього класу – основи будь-якої ринкової системи та величезного соціального розшарування суспільства на бідних і багатих. При цьому, якщо норма нерівності визначається в розвинутих країнах співвідношенням 1 до 5 – 7, то в Україні це співвідношення 1 до 30. Якщо в розвинутих країнах 65–70% населення належить до середнього класу (це дрібний власник, кваліфікований робітник, вчений, лікар, вчитель та ін.), то в Україні всі вони опинились на узбіччі розвитку суспільства серед тих 80%, які проживають за межею бідності1. Ситуація, яка склалася, соціально та політично нестабільна, а, головне, вона абсолютно випадає з загального контексту розвитку європейської демократії. Особливо жахає те, що зухвало демонстративне багатство «нових українців» на тлі тотального зубожіння більшості населення, вважається мало не фірмовим знаком демократії.
Світовий досвід показує, що країни, які намагалися одночасно проводити приватизацію і лібералізацію, зазнають невдачі. До таких країн можна віднести й Україну. Відсутність вільного доступу до приватизації без належної правової бази обмежила банківське кредитування підприємств.
Українські чиновники мають хибне уявлення про лібералізацію як передумову повноцінного ринку. Тож віз і досі там: українські реформи спіткнулись на лібералізації, яку владна еліта сприйняла по своєму – роби, що хочеш, бери скільки хочеш. І, брали та ще й як брали – мільярди доларів потекли за кордон. З України, за оцінками експертів, вивезено близько 40 млрд. дол. США, ця сума дорівнює розміру потреби економіки у зовнішніх інвестиціях. За розрахунками президента Центру ринкових реформ В. Ланового, українські чиновники завдяки корупції щорічно привласнюють 80 – 90 млрд. грн.2
Корупція пронизала всі ланки державного організму. Корупція та вакханалія у податковій системі (лавиноподібне збільшення кількості податків, нарахувань на зарплату і відрахувань від доходу) вийшла на поверхню і практично була введена в ранг державної політики.
Радикальна та економічно необгрунтована лібералізація стала причиною деградаційних тенденцій в економіці. І одним з найбільш негативних наслідків є те, що ідеологія «лібералізації» поставила українську економіку в цілковиту залежність від іноземного капіталу. Під гаслом вирішення накопичених соціальних та економічних проблем держава активно здійснювала запозичення у міжнародних фінансових організацій – Міжнародного валютного фонду та Світового банку.
Недосконала політика держави в сфері запозичень спричинила стійку боргову кризу. Неефективність українських урядів, відсутність ринкових реформ сприяли тому, що зовнішні запозичення Україна робила під надто високі відсотки. Діючи за принципом «Беремо все, що дають», наша держава накопичила на кінець 2004 року зовнішній борг понад 12,1 млрд. дол. США, або 64,4 млрд. грн., що дорівнює доходній частині державного бюджету України. Варто зауважити, що Україна в період прем'єрства Віктора Ющенка декілька років не отримувала іноземних позик і при цьому ВВП не тільки не зменшився, але й намітилась стабільна тенденція його росту, що є незаперечним свідченням того, що Україна має потенціал і економіка може розвиватися за власні ресурси.
Нарощування зовнішніх і внутрішніх боргів, звісно, не є для України позитивною тенденцією, особливо під час піднесення економіки, і не поліпшує фінансово-бюджетну політику. Аналіз витрат з обслуговування та погашення державного боргу свідчить, що спостерігається тенденція до їх зменшення. Так, витрати на державний борг відносно дохідної частини бюджету дорівнювали у 2003 році 23%, у 2004-му – 21%, 2005-го плануються в розмірі 18,5%. Спостерігається також зниження частки державного боргу у ВВП. Якщо у 2003 році вона становила 29%, то в 2004 році – вже 24,7%. Але, незважаючи на наявність позитивних тенденцій, витрати на обслуговування боргу залишаються достатньо високими. Тому одним з основних завдань для держави залишається зниження витрат на державний борг та послаблення боргового тиску на державний бюджет.
У 2005 році триватимуть пікові виплати з погашення й обслуговування державного боргу, для чого в Держбюджеті-2005 передбачено близько 19 млрд. грн. – майже кожну п'яту бюджетну гривню. Тому пріоритетними завданнями управління державним боргом є забезпечення бездефіцитності державного бюджету та утримання при цьому державного боргу в економічно безпечних межах. Прийнята схема реструктуризації збільшить цей борг майже вдвічі. Так, що не одне покоління українців відчує на собі результати недолугої політики «слуг народу».
Стан економіки та боргової політики наштовхує на сумний висновок про нецільове використання кредитів МВФ. Про зловживання та некоректні схеми їх розподілу активно писала міжнародна преса. Зокрема, 28 березня 2000 р. у газеті Financial Times була опублікована стаття «США шукають винних у нецільовому використанні кредитів МВФ». Навіть проводились слухання цього питання у Конгресі США. Висновок один – ці кошти використовувалися для збагачення фінансово-кланових груп та окремих їх представників.
ПНЕРУ вважає, що успішне вирішення всього комплексу завдань економічної та соціальної стратегії значною мірою залежить від подальшого обмеження боргової залежності держави, особливо зовнішньої та вироблення узгодженої стратегії держави у питаннях зовнішніх запозичень.
ПНЕРУ за прямі інвестиції в економіку, оскільки там, де постає питання розподілу та використання, там виникають зловживання і кримінал. Жалюгідний стан економіки, нецільове використання кредитів МВФ створили негативний імідж для нашої держави. В результаті, Україна в світі набула статусу держави з високим рівнем інвестиційного ризику, який, за оцінкою спеціалістів Європейського Центру досліджень, становить 80%. Саме це зумовлює незначний потік прямих іноземних інвестицій. За даними Держкомстату, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну в 2004 році становив 8 353,9 млн. дол. (177 дол. США на одного жителя). Для порівняння, 2004 року в Китай було інвестовано 60 млрд. дол. з-за кордону, а за останні 20 років загальна сума прямих іноземних інвестицій перевищила 600 млрд. дол.3
ПНЕРУ і до прямих іноземних інвестицій ставиться обережно. Оскільки вважає, що вони відіграють подвійну роль. З одного боку, сприяють прискоренню економічного розвитку, а з іншого – призводять до збільшення дефіциту платіжного балансу, посилення соціально-економічних диспропорцій, залежності національної економіки від іноземних структур з усіма негативними наслідками. Участь іноземного інвестора в економічній діяльності країни послаблює активність вітчизняного виробника, призводить до змін економічної кон'юнктури, що не завжди є позитивним явищем. Іноземні інвестиції корисні для розвиненої країни, для відсталої – консервують її відсталість.
В економічній програмі ПНЕРУ основний акцент робиться на вітчизняного інвестора. На жаль, у нас не створений необхідний інвестиційний клімат. Сьогодні проблемним є отримання дозволу на землю, на реконструкцію, виготовлення проектно-кошторисної документації тощо. Місцеві чиновники так тримають в кулаці своє право «дозволить» чи «не дозволить», що цей кулак ніхто не розіжме.
Серед основних чинників, що негативно впливають на інвестиційну активність в Україні, слід відзначити: нестабільність законодавства, наявність необхідності в отриманні численних узгоджень при кредитуванні та забезпеченні від Фонду державного майна України, податкових органів, відсутність стимулювання з боку держави фінансово-кредитних установ, відсутність пільгових ставок при оподаткуванні інвестиційних активів та можливості взяття у заставу землі4.
Стан правового забезпечення банківських інвестицій не відповідає вимогам банківської системи на сучасному етапі. Потрібно зауважити, якби існувала відповідна законодавча база, то вітчизняна промисловість і сільське господарство на виробництво своєї продукції отримало б значно більше грошей вітчизняного походження, які крім підйому національної економіки вирішать ще й найгостріші соціальні проблеми нашого суспільства. Тому важливою умовою розвитку економіки є ефективне використання вітчизняного капіталу. Зробивши ставку на зміну акцентів від іноземного до внутрішнього інвестування, власні інтелектуальні та виробничі ресурси, ми збережемо національну культуру, досягнемо не тільки економічного розвитку, а й міжнародної поваги.
Незважаючи на несприятливий інвестиційний клімат в Україні, Промінвестбанк продовжує активно здійснювати інвестиційну політику щодо підтримки національного товаровиробника. Понад 40 відсотків кредитів банк спрямовує на інноваційно-інвестиційні проекти, насамперед, в пріоритетні галузі економіки: паливно-енергетичний комплекс, металургію, транспорт, машинобудування, в тому числі літако- і суднобудування. У 2005 році Промінвестбанк надав селу 1 млрд. 500 млн. грн. кредитів за пільговими відсотковими ставками.
Таким чином, характер ринкових перетворень, що здійснювалися в Україні, не враховував специфіку соціально-економічного стану України, високого рівня усуспільнення, соціальних традицій і відповідав лише невеличкій купці олігархів.
Тому ПНЕРУ ще в 1995 році в своїх програмних документах виступала за методи поступового наближення до стандартів більш ліберальної економіки із застосуванням заходів захисту національних виробників. Концепція, яку пропонувала ПНЕРУ, полягала в тому, щоб створити сприятливі умови для рівномірного всебічного нарощування економічного, соціального, духовного і морального потенціалу українського суспільства з метою найшвидшого входження України до числа процвітаючих держав світу. ПНЕРУ виступала за врахування реалій українського суспільства, за відмову від шокових методів реформ, прискореної приватизації національних багатств, що призвело до появи величезних тіньових капіталів, збагачення певних осіб і кланів, розквіту корупції та бюрократії.
ПНЕРУ вірить у власні сили українського народу, у те, що Україна може мати не тільки легендарне минуле, але й щасливе майбутнє як міцна, економічно й соціально розвинута демократична держава. Закликаємо всіх чесних громадян, хто любить свою Вітчизну, кому не байдужа доля України, до членства в ПНЕРУ. Наша сила в єдності. Ми переможемо!
Хто не любить Україну,
Той серця не має.
Хто не любить Україну,
Той душі не має.
Павло МАТВІЄНКО
Голова Партії національно-економічного розвитку України, народний депутат
України, кандидат економічних наук
1 Павловський М.А. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ (економіка, політологія, соціологія). – К.: Техніка, 2001. – С. 41.
2 Дробоход М. Державний лабіринт для українського народу чи знайдемо вихід? // Дзеркало тижня. – 2003. – № 16 (441).
3 Мішель Ласкін. Франкфуртська конференція та іноземні інвестиції в Україну // Дзеркало тижня.– 2005. – № 20 (548).
4 Матвієнко В, Матвієнко П. Довгострокове кредитування – дієвий важіль інноваційного прискорення економіки, // «Обрій ПІБ», № 9(119), 2003р.
5 Матвієнко В. На рідних роздолах: Поезії. – К.: Укр.письменник, 1999. – С.49.
Приватизація в українському варіанті відбувалась за комуністичним розподілом. Були створені приватизаційні папірці (ваучери), які потім розподілялися між усіма громадянами України безкоштовно, з обіцянками виплати дивідендів. По суті, дивіденди ніхто не отримав. Папірці за копійки скупили спритні ділки, наближені до владних кабінетів. Таким чином, величезна державна власність перейшла до рук інших господарів безкоштовно. Така приватизація не лише не забезпечила глибокого структурування відносин власності, як наприклад, у Польщі чи Угорщині, а й призвела до знищення середнього класу – основи будь-якої ринкової системи та величезного соціального розшарування суспільства на бідних і багатих. При цьому, якщо норма нерівності визначається в розвинутих країнах співвідношенням 1 до 5 – 7, то в Україні це співвідношення 1 до 30. Якщо в розвинутих країнах 65–70% населення належить до середнього класу (це дрібний власник, кваліфікований робітник, вчений, лікар, вчитель та ін.), то в Україні всі вони опинились на узбіччі розвитку суспільства серед тих 80%, які проживають за межею бідності1. Ситуація, яка склалася, соціально та політично нестабільна, а, головне, вона абсолютно випадає з загального контексту розвитку європейської демократії. Особливо жахає те, що зухвало демонстративне багатство «нових українців» на тлі тотального зубожіння більшості населення, вважається мало не фірмовим знаком демократії.
