9 березня минає 190 років від дня народження Тараса Шевченка  З його, наче звичним і незвичайним ім’ям, починаю день. І звичайно ж, не я один. Багато років читаю і перечитую Шевченка. Слухаю і прислухаюсь до його слова. Ще відтоді, з найменших років, коли почув із вуст матері таке щемне, проникливе, рідне-дитинне:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть…
Почув там, у сільській хаті, що біліла поміж вишень і яблунь, на древлянській землі – на рідному Поліссі. І відтоді в житті, в дорозі в думах-роздумах не розлучаюсь я з творчістю Кобзаря. Де б не був, а Шевченко завжди і всюди зі мною. І я не перестаю дивуватися його всюдисущості. Наче знову і знову йду шляхами його великої долі. Від його ж таки дитинства, коли малий Тарас, ховаючись у бур’янах, мережив та розмальовував свої саморобні книжечки-зшитки. Коли жадібно слухав і карбував у юній душі тужливі до болю пісні сільських натомлених трудівниць і своєї матері-кріпачки. І до останнього подиху Шевченко вже не розлучиться з ними. Народна пісня стане для нього і колискою, і могилою батьків. Та передовсім – живою історією і поезією. Звідси його животворні і національні витоки. Джерела безмежної любові до народної пісні, думи, легенди. Звідси, на моє глибоке переконання, промовиста назва книги його життя «Кобзар». Адже і в дитинстві, і пізніше, в дорослі роки, Шевченко неоднораз бачив і слухав його, мандрівного кобзаря Перебендю. Слухав, як він людям «тугу розганяє», «хоть сам світом нудить».
Взявши в народу пісню, Перебендя щедро віддавав її народові. І таке навзаємне злиття дум і сподівань було вже не символом, а реальним вистражданим життям поневоленого народу. Стати ж народним співцем – велика честь і пожиттєвий обов’язок для митця. Та у Шевченка образ співця-кобзаря був уже вимріяний з ранніх років. На світанку його одержимої долі. Саме про неї, про людську долю, Шевченко, уже повертаючись із заслання, з болем і мужністю скаже в однойменній поезії:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли: у нас нема
Зерна неправди за собою.
Під віршем-спогадом стоятиме дата і місце написання: (1858, 9 лютого, Нижній Новгород). Скільки ж таких знаків і назв ми знайдемо у творчості Кобзаря. І пов’язані вони з перебуванням поета у тій чи іншій місцині – у місті, в селі, селищі, що нині стали пам’ятними і дорогими для кожного з нас, можна сказати, історичними.
Близькі і далекі краї занотовані і закарбовані в поетовій біографії. Від рідної Кирилівки, Моринців до Вільно і Петербурга, від Чернігова, Борзни, Переяслава, Новоград-Волинська, Хортиці до Оренбурга, Орська і до невольничого Мангишлака, від ревучого Дніпра до Волги і Каспія… То все невблаганна, розверстана Шевченкова доля.
Цією статтею я маю намір привернути увагу до Київської Шевченкіани. До цього історичного міста – культурного осередку Київської Русі – помислами і серцем завжди прагнув Т.Г. Шевченко. З мемуарів і спогадів добре відомо, як Шевченко любив Київ. Чимало дорогих нам і знайомих місць тут пов’язано з його пам’яттю.
Ще до заслання Тарас Григорович часто приїздив у Київ і подовгу тут жив. У літописі його життя і творчості не один день припадає на київські сторінки. До співробітництва його запросила Археографічна комісія для розбору стародавніх актів, про що свідчить меморіальна дошка на Київському університеті. Тут Шевченко працював – писав, малював київські краєвиди та пам’ятники архітектури. Зокрема, Аскольдову могилу, Видубицький монастир, Олександрівський костьол, Васильківський форт, брами та дзвіниці золоточолої Лаври тощо.
У повісті «Близнецы» ми читаємо натхненні свідчення Шевченкових захоплень: «Кто, посещая Киево-Печерскую лавру, не отдыхал на типографском крыльце, про того можна сказать, что был в Киеве и не видел киевской колокольни. Утро было тихое, ясное, а перед глазами вся Черниговская губерния и часть Полтавской…»
І справді, згадане тут «типографское крыльцо» вціліло, і сьогодні можна вийти до нього із залу Музею книги, постояти на ньому, згадуючи рядки оповідача.
У Києві Шевченко жив на Козиному болоті в будинку Житницького (тепер провулок Шевченка та будинок-музей Шевченка). Тут зібрано чимало особистих речей поета: зелена керамічна чорнильниця і гусяче перо, етюдник, гравіювальні інструменти, пензлі та лінійки. А також сорочка та костюм, у якому ходив Шевченко. То все живі реалії поетового життя. Чимало пам’ятних місць пов’язано з перебуванням Шевченка в Києві. У спогадах читаємо, що поет міг часто годинами блукати по місту і його околицях, милуватися його краєвидами. Ми знаємо, що Шевченко неодноразово зустрічався з професором Київського університету, істориком М. Костомаровим, який знав і любив творчість поета, і що при зустрічах Шевченко читав йому ще недруковані свої твори. Пізніше М. Костомаров згадував: «Я побачив, що муза Шевченка роздирає завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, й цікаво було зазирнути туди!»
Як бачимо, багатьох поміркованих людей жахала Шевченкова правда і гнів проти кріпосницької та самодержавної сваволі.
В той же час Костомаров познайомив Шевченка з планами та діяльністю Кирило-Мефодіївського братства. Поет відвідував збори цього таємного товариства, читав там свої полум’яні вірші, закликав «громадою обух сталить». У березні 1847 року за доносом провокатора товариство було розкрито, а Шевченка та інших його членів заарештовано. Тож пам’ятним, хоч і прикрим, місцем можна назвати і скверик перед мостом Патона. Тут колись був причал київського порома, де царські жандарми заарештували поета, знайшовши у нього зошит з революційними віршами.
Наступного ж дня київський губернатор Фундуклей доповів у Петербург: «Вчерашнего числа, при въезде в Киев возвращавшегося из Черниговской губернии художника С.-Петербургской академии Тараса Шевченко, он был задержан и доставлен прямо ко мне. Между его бумагами оказались рукописная книга с малороссийскими, собственного его сочинения, стихами, из коих многие возмутительного и преступного содержания».
Так почалось десятирічне тяжке ув’язнення і заслання Шевченка. Востаннє поет приїхав до Києва вже після звільнення, у липні 1859 року. Жив тоді він у різних знайомих, зокрема – і на Пріорці (нині вулиця Вишгородська, 5), у родички активного діяча революційного товариства «Земля і воля» В.С. Лободи.
Тоді ж поет часто гостював у свого давнього друга Івана Сошенка, який на той час вчителював у Київській другій гімназії, де служив інспектором і майбутній біограф Шевченка Михайло Чалий.
Звичайно, говорячи про київські місця Шевченка, не можна не згадати про славний Переяслав і Яготин. Саме в Переяславі, де жив його приятель, відомий лікар А. Козачковський, Шевченко написав поему «Кавказ». У серпні 1845 року поет перебував тут понад два тижні. Дев’ятнадцятого серпня в А. Козачковського відбувся літературний вечір поета. У жовтні того ж року хворий Шевченко знову приїхав до Переяслава і жив у Козачковського близько двох місяців. У переяславському будиночку свого друга тоді ж було створено пророчий «Заповіт» («Як умру, то поховайте»). А про свої зустрічі з поетом А. Козачковський залишить спогади: «Я дивувався з його розвитку і багатогранності його знань, що давали кожного вечора новий привід для розмови».
Десятки стежок ведуть Т. Шевченка до Яготина – у дім Варвари Рєпніної. Не можна обминути і славнозвісного села В’юнище, де було написано такі поетичні перлини, як: «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар’яні», «Три літа».
В «Археологічних замітках» цього періоду Шевченко описує місто Переяслав та його околиці, укріплення Телепень, що між Яготином і Пирятином, місцевість між Миргородом і Багачкою, Устивицею та Сорочинцями, Чернігів та інші місця.
«Любил он, – згадує про поета О. Афанасьєв-Чужбинський, – и уважал природу. Блуждая с ним по лесам над Сулой и Слепородом, мы, бывало, просиживали у норки какого-нибудь жучка и изучали его незатейливые нравы и обычаи. Большое удовольствие доставляли Шевченку крестьянские дети, которые в деревнях обыкновенно целые дни проводят на улице. Тарас Григорьевич не раз садился к ним в кружок и, ободрив пугливое общество, рассказывал им сказки, пел детские песни, которых знал множество, серьёзно делал пищалки и вскоре приобретал привязанность всех ребятишек». Такий образ уважного до всього живого, сердечного і людяного Тараса. Такий поет і художник і в своїй творчості.
Шевченко – це багатство життєздатного духу. І нездоланний дух творчого багатства. Тому геній Великого Кобзаря не може не впливати на все наше розмаїте життя. На людські і суспільні ідеали нашого тривожного і непевного часу. Дух Шевченкового слова ми чуємо і сприймаємо, як поклик до правди, мужності, відвертості і відкритості. Тобто, до дії, до встановлення соціальної справедливості.
Шевченко наш. І Шевченко всенародний. Всесвітній. Тож будемо високо нести його зоряне ім’я, заповідаючи нашим дітям і дітям дітей наших. Щоб усією душею, вірою і правдою кожен міг сказати подумки чи вголос: «Шевченко – це назавжди!»Микола СИНГАЇВСЬКИЙ
поет, лауреат премії
ім. Лесі Українки, заслужений діяч мистецтв України
Сорочинці «по-київські»Наприкінці лютого в Національному комплексі «Експоцентр України» одночасно розпочалися презентація Національного Сорочинського ярмарку у Києві та «Виставка-презентація Полтавської області». Нинішні міні-Сорочинці були організовані Полтавською обласною державною адміністрацією та Національним комплексом «Експоцентр України» і зібрали більше 140 підприємств та фірм різних форм власності з різних регіонів України.
Презентація Національного Сорочинського ярмарку в Києві є своєрідною візитною карткою полтавської землі. Вже не одне століття Полтавщина плекає все те, що пов’язано з ярмарком, від покоління до покоління передається автентичний музичний фольклор, народні танці, робить усе можливе, щоб багатюща духовна спадщина краю зберігалася не в музеях, а у реальному житті. До речі, Сорочинський ярмарок єдиний в Україні, що має статус національного, відомий далеко за межами нашої країни, має давні традиції. Це дійсно грандіозне явище за своїм розмахом, кількістю учасників та гостей, чаруюче своїми театралізованими етнографічними дійствами. І хоча Сорочинці «по-київські» мають безліч ознак самостійного дійства, їх метою насамперед було ще раз нагадати: наприкінці літа на батьківщині Миколи Гоголя вируватиме Сорочинський ярмарок.
Сорочинський ярмарок сьогодні – це набагато більше ніж просто універсальний ярмарок товарів і послуг. Звичайно, презентація вітчизняних торгових марок – невід’ємна частина ярмарку. Але не менш незабутнє враження від культурно-мистецької програми – яскравого дійства з ярмарковим фольклором, театралізованими виставами та українськими піснями у виконанні великої кількості самодіяльних колективів Полтавщини. А ще, це свято ніколи не проходить без частувань гарячим кулішем, млинцями, полтавськими варениками та галушками. Секрет популярності ярмарку зрозумілий, адже задоволеними залишаються всі: як бажаючі хліба й видовищ, так і поціновувачі українських традицій, національні товаровиробники і гості з інших країн. Олександр ЛЕВЧЕНКО
Фото автора
|
