Другий роздум про традиційність і новаторство (перший «Імена і долі» надруковано в попередньому номері «Обрію») почну з визначення слова «традиція».
У словнику іноземних термінів читаємо, що згадане слово з латинської перекладається як оповідь, передача. Історично склалось і передає із покоління у покоління звичаї, норми поведінки, погляди, смаки тощо. Як бачимо, традиції – невід’ємна частка життя кожного народу, а творилися, складались, утверджувались вони впродовж багатьох століть.
Отже, це той дорогоцінний і незнищенний скарб, що засвідчує характер, менталітет, уподобання, уміння, звичаї, творчі здобутки, життєдіяльність людини і нації. Певна річ, згадана вище скарбниця залишається назавжди у спадок наступним поколінням.
Традиція – своєрідна школа моральності, людяності, прагнення творити добро на землі. А відтак, поєднання людських принципів, норм і правил, що визначають, допомагають втілити у життя, в мистецтво поводження людей, їх обов’язки у ставленні до суспільства та один до одного.
За роки свого творчого життя я, звичайно, багато наслухався лекцій і настанов про традиції і новаторство, зокрема в поезії, в мистецтві. Пам’ятаю, в шістдесятих роках уже минулого століття спалахували і точилися дискусії, що більше потрібно – традиції чи новаторство, так звані експерименти. На жаль, і нині зустрічаються ортодокси, що вважають усталену, живодайну традицію, як щось віджиле, архаїчне, забуте, непотрібне, що давно відійшло в минуле.
Доводиться лише усміхнутись і з жалем згадати, що подібне критиканство, різні теорійки і повчання галасливих «новаторів» ми неоднораз читали і слухали. Тут на підмогу мені приходить мудрий вислів нашого видатного письменника і кінорежисера Олександра Довженка. Тож охоче процитую: «Мистецтво не може розвиватися за наперед визначеними еталонами. В його творчій природі – і шукання, і експерименти, і традиції, і навіть іноді сміливі крайності в шуканнях, спрямованих на досягнення справжнього синтезу реалістичного мистецтва».
Отже, традиція – то, по суті, нароблене, достеменно вивчене, втілене в життя й утверджене віками на практиці явище, тобто знання і досвід, уміння і творення, що слугують насамперед людям і нашій державності. Гарні і корисні традиції майже завжди успадковуються дітьми, тобто наступними поколіннями. То завжди реальне і реалістичне дійство.
Нарешті, традиція – це ще і стабільність економічного та соціального розвитку народу і суспільства. Тому в недалекому майбутньому бачу нашу рідну Україну розвинутою, стабільною європейською державою.
Звичайно ж, сучасність нерідко виростає з глибоко закорінених живодайних традицій. Тому все вартісне і необхідне, що сприйняте народом, теж колись, можливо, стане доброю традицією. Саме про це, на мою думку, промовляє талановита поезія нашого відомого поета і перекладача Василя Мисика «Сучасність»:
Так, мабуть, і в часи Бояна
Квітчалася пора весняна,
І накрапали молоді дощі,
І хмари насували з Таращі,
І яструби за обрій углибали,
І дзвінко озивалися цимбали.
І в пралісах озера голубі
Вглядалися в небесну дивну ясність.
Все, як тоді. А де ж вона, сучасність?
Вона – в найголовнішому: в тобі.
Традиційно ми прагнемо вчитись у наших дідів-прадідів одвічної мудрості – оберігати, плекати і дбати про власну плодоносну українську землю, про нашу суверенну державу Україну. Ото для мене і є непроминальні уроки любові до отчого краю, до материзни, до рідних національних, культурних і духовних надбань. Уроки традицій і новаторства.Микола СИНГАЇВСЬКИЙ,
поет, лауреат премії імені Лесі Українки
«Геть, кутя, з покуття…»Водохреща (Водосвяття, Хрещення, Йордань, Богоявлення Господнє) завершило цикл різдвяних свят. Цей звичай прийшов до нас разом із християнством і став традиційним святом. Ніч під Водохреща на українській землі завжди вважалася чарівною. Народ вірив – цієї ночі худоба розмовляє між собою, а хто підслухає – обов’язково має померти. Чарівною стає вода в криницях та потоках. Тому старші члени родини не спали, а опівночі, як тільки проспівають півні, йшли до річки чи джерела набрати цілющої води. Її зберігали під образами, як ліки на випадок поранення чи тяжкої недуги.
З Водохрещам пов’язано багато звичаїв та обрядів. Основним моментом у святі було занурення священником хреста у воду, яка після цього вважалася освяченою. Це відбувалося просто неба на березі річки, озера чи біля струмка. Напередодні з льоду вирубували великий хрест, обливали його червоним буряковим соком. Дуже важливо було, набравши цілющої води, швидко піти додому і не розхлюпати її дорогою – це було запорукою щастя в родині на весь рік.
На сході України вечір проти Водохреща називають «голодною кутею», а в західних регіонах – «другим Святвечором», «щедрим вечором». Ця назва пішла від того, що доти, доки не посвятять воду, люди не сідали їсти. Надвечір ішли до церкви, де святили воду, якою господар кропив всіх членів сім’ї, хату, подвір’я, криницю, свійських тварин, окрім курей і свиней, малював крейдою хрести на всіх будівлях, аби залякати нечисту силу. Із появою першої зорі всі сідали до родинної трапези, де на чільному місці були кутя та узвар. У деяких місцевостях, так само, як і на Різдво, в миску набирали по ложці всіх страв і ставили на підвіконні – почастувати душі померлих, для яких гостини вже закінчувалися. Адже, якщо на Святвечір сім’я кликала покійних предків – зігрівала їх вогнем і годувала ритуальними стравами, – то на Йордань цих «гостей» виряджали до місця їхнього постійного перебування – за воду, яка з давніх-давен слугувала своєрідною межею між світами живих та мертвих. Щоб ніхто з покликаних не залишився в хаті, члени родини зчиняли галас, іноді стрілянину. Саме це зумовило формування такого звичаю як «проганяти кутю», найбільш поширений на східній Україні. Виглядало це так. Коли сім’я вставала з-за святкового столу, хтось із домашніх вибігав надвір. Палицею чи макогоном він бив у причілок або стіну і вигукував:
Геть, кутя, з покуття,
А ти, узвар, іди на базар.
Паляниці, лишайтеся на полиці,
А дідух на теплий дух,
Щоб покинути кожух.
На Західній Україні пострілами з пістолів «розстрілювали коляду». Пострілами також давали звістку Богу, що його син Ісус охрещений, відгонили душі померлих. Подекуди випускали голубів, що символізували «дух Божий». Як стемніє, виносили і спалювали «дідуха», пускали його на теплий дух.
На Львівській землі зі святкуванням Водохреща пов’язаний ще один цікавий образ – «яблунева ялинка». Через століття первісне значення цього образу стерлося, але лишився звичай, який дає поштовх для роздумів над минулим нашого народу, над розвитком його світогляду.
На це свято жителі Львівщини рясно прикрашають ялинку низками яблук. Священник окроплює всіх святою водою, а потім освячує саму ялинку та яблука, які з того моменту набувають чарівної сили. Після цього люди співають колядки, танцюють, куштують ритуальні страви. Окрасою ж святкового дійства є знімання з ялинки «звабних яблук», які чоловік має подарувати жінці. З ким вона розділить його – той буде зачарований нею назавжди. Достеменно ніхто не знає, що символізували ці яблука в часи зародження звичаю. Але можна припустити, що вони є втіленням того первородного гріха, який змиває з нас свята вода під час хрещення.
Особливо прижилася «яблунева ялинка» у Львові. Наші сучасники трасформували його у масове гуляння. Ввечері 19 січня у Львівському палаці мистецтв збираються представники мистецьких, урядових та інших установ, щоб святкувати велике християнське свято. Колядки, вертепні вистави, пісні та урочисте освячення всіх присутніх і самої ялинки створюють піднесений настрій, необхідний для відзначення такого прекрасного свята. Все це об’єднує різних людей для прославляння Божого Сина. Світлана КУШНІР
|
