Початок у № 14–19, 22–50 (2003 р.), №3 (2004)
 Стратегічним напрямом ринкових перетворень в Україні є вдосконалення відносин власності шляхом проведення виключно грошової приватизації з механізмами залучення інвестицій на підприємства, поповнення їхніх обігових коштів, передприватизаційної підготовки стратегічно важливих об’єктів, продажу підприємств разом із земельними ділянками, післяприватизаційного супроводження й удосконалення управління державними корпоративними правами.
На сучасному етапі трансформації необхідна докорінна перебудова діяльності більшості українських підприємств. Орієнтація вітчизняних суб’єктів господарювання на ефективне функціонування потребує перегляду основ управління господарським механізмом. А це, в свою чергу, потребує реалізації ряду заходів, спрямованих на запобігання банкрутству та поліпшення фінансового стану вітчизняних підприємств.
Кінцевою метою приватизації повинна бути відповідна реструктуризація всього суб’єкта господарювання, спрямована на поліпшення його економічних показників і забезпечення конкурентоспроможності його продукції. Вона повинна здійснюватись без поспіху, особливо якщо це стосується великих підприємств.
Створення сприятливих умов для залучення стратегічних інвесторів пов’язане з вирішенням проблеми формування законодавчої бази. Ефективна юридична система, що ґрунтується на фундаментальних принципах приватної власності й ринкової економіки, надає могутній стимул для капіталовкладень, захищаючи інтереси як держави, так і приватних власників. Стратегічні підприємства можуть бути у приватній власності, а держава повинна лише створювати такі регулювальні системи, які забезпечили б їй можливість розв’язувати проблеми розвитку й національної безпеки.
Відносна бідність українського ринку фінансових ресурсів робить привабливим джерелом інвестицій для підприємств зовнішній ринок капіталів. За оцінками спеціалістів, потреба в інвестиційному капіталі в Україні для забезпечення структурного реформування, відновлення та поступового економічного розвитку становить 40–50 млрд дол. США. Однак розраховувати на іноземне інвестування – справа нереальна, оскільки в Україну таких інвестицій надходить дуже мало, а використовується безпосередньо на реалізацію інвестиційних проектів ще менше. За даними Держкомстату, загальний обсяг іноземних інвестицій в економіку України на 1 січня 2002 р. становив 4,4 млрд дол. США (табл. 34 (1).
У той же час вітчизняні інвестори зробили набагато більше. Наприклад, за період незалежності з 1991 року тільки Промінвестбанк вклав в економіку України близько 37 млрд дол. США, що набагато більше, ніж усі іноземні інвестори, включаючи Світовий банк, МВФ, ЄБРР.
Іноземні інвестори, насамперед, вклали кошти у харчову промисловість – 775,9 млн дол. США (або 17,6 відсотка їх загального обсягу), внутрішню торгівлю – 648,1 млн дол. США (14,7 відсотка), машинобудування – 345,6 млн дол. США (7,9 відсотка), транспорт – 309,2 млн дол. США (7,0 відсотків). Найбільші іноземні капіталовкладення здійснені в м. Київ – 1522,0 млн дол. США (34,5 відсотка); областях: Київській – 351,1 млн дол. США (8,0 відсотків), Донецькій – 334,8 млн дол. США (7,6 відсотка) та Запорізькій – 249,6 млн дол. США (5,7 відсотка).
Іноземні інвестиції відіграють подвійну роль. З одного боку, сприяють прискоренню економічного розвитку, а з іншого – для багатьох країн призводять до збільшення дефіциту платіжного балансу, посилення соціально-економічних диспропорцій, закредитованості національної економіки з усіма негативними наслідками. Участь іноземного інвестора в економічній діяльності країни послаблює активність вітчизняного виробника, призводить до змін економічної кон’юнктури, що не завжди є позитивним явищем. Іноземні інвестиції корисні для високорозвиненої країни, для відсталої вони шкідливі, оскільки консервують її відсталість.
Україні потрібно переорієнтувати інвестиційну політику з масового розпродажу підприємств іноземним покупцям на використання власного інвестиційного та інноваційного ресурсу та розраховувати більше на власні джерела інвестування. Вони закладені в самому відтворювальному процесі. Необхідно своєчасно акумулювати і швидко інвестувати кошти в об’єкти найпріоритетнішого значення зі швидким строком обертання і віддачі.
До внутрішніх джерел інвестицій належать, по-перше, амортизаційні відрахування, які повинні формуватися на економічно обґрунтованих засадах і використовуватись виключно на відтворення. На сьогодні це важливе джерело капітальних вкладень через недосконалу амортизаційну політику замість того, щоб поповнювати фінансові ресурси підприємств, спрямовується на фінансування оборотного капіталу та поточних потреб. Виправити ситуацію можливо за рахунок податкових пільг, істотного збільшення норм амортизації, розширення сфери застосування прискореної амортизації (відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» прискорена амортизація застосовується тільки до основних фондів третьої групи, що придбані після 1 червня 1997 р., на підприємствах, які не займають монопольного положення на ринку і ціни на продукцію яких не регулюються державою).
Для України в частині амортизаційної політики був би корисний досвід Німеччини, де для відновлення економіки були надані значні пільги з податку на прибуток та дозволена прискорена амортизація основних фондів, внаслідок чого в перші післявоєнні роки частка «самофінансування» за рахунок росту нагромаджень досягла близько 60 відсотків інвестицій в економіку ФРН загалом і близько 70 відсотків капіталовкладень у промисловість. При цьому майже половина інвестицій здійснювалася за рахунок коштів, отриманих від прискореної амортизації (з 1952 р. згідно із законодавством ФРН дозволено впродовж перших двох років амортизувати до 48 відсотків первісної вартості основного капіталу).
Другим джерелом внутрішніх інвестицій є прибуток. Протягом останніх років обсяги внутрішніх інвестицій за рахунок цього джерела скоротилися внаслідок зниження господарської активності та погіршення фінансового стану більшості суб’єктів господарювання. Слід зауважити, що частка прибутково працюючих підприємств, як і обсяг отриманого ними прибутку, має тенденцію до зменшення. Так, у 1996 р. ці показники становили відповідно 57 відсотків, або 14,4 млрд грн., у 1997 р. – 55 відсотків, або 13,9 млрд грн., у 1998 р. – 45 відсотків, або 3,4 млрд грн., у 1999 р. – 44 відсотки, або 7,4 млрд грн., у 2000 р. – 62 відсотки, або 13,9 млрд грн., у 2001 р. – 62 відсотки, або 18,7 млрд грн.
Інвестиційні джерела включають грошові нагромадження державного і місцевих бюджетів, частина яких завжди спрямовувалась на реалізацію загальнодержавних та регіональних економічних, науково-технічних і соціальних програм. У 2000 р. на фінансування народного господарства з Державного бюджету спрямовано лише 3,8 млрд грн. Частка інвестицій в основний капітал за рахунок коштів Державного бюджету становила всього 6,1 відсотка, або 1,2 млрд грн.
Важливими внутрішніми джерелами інвестицій є цілеспрямована акумуляція і використання кредитних ресурсів банків, функціонування банківсько-фінансової системи в інтересах зростання національного товаровиробництва. Відтворення національної економіки та ефективне здійснення її структурної трансформації можливе за умови залучення всіх джерел формування інвестиційного потенціалу. На сьогодні найбільш реальним та вагомим джерелом інвестицій можуть бути банківські кредити.
Залежно від джерел формування інвестиційний потенціал комерційних банків можна поділити на залучений та власний. Економічною передумовою для власних банківських інвестицій є статутний капітал, резервний капітал банку, банківський прибуток. Формування залученого інвестиційного потенціалу комерційного банку здійснюється за рахунок грошових коштів, розміщених вкладах, депозитах тощо.
Питома вага довгострокових кредитів у загальному обсязі кредитів протягом 1994–1997 рр. в Україні залишалась на рівні 10–11 відсотків, у 1998–2001 рр. цей показник збільшився майже до 22 відсотків (табл. 35, див. у №5, 2004 р.).
Слід зазначити, що не всі довгострокові кредити комерційних банків спрямовуються на інвестиції. Так, за даними НБУ, кредити комерційних банків України в інвестиційну діяльність, у тому числі короткострокові, на кінець 2001 р. становили 1,3 млрд грн., або 4,7 відсотка всіх кредитних вкладень.
Замість того, щоб кредитувати національну економіку, більшість комерційних банків протягом 1997–1998 рр. інвестували кошти в облігації, дохідність за якими була значно вищою за доходи, які банки могли отримати від кредитування вітчизняних товаровиробників. Вклавши кошти в облігації, банки «не мали проблем» із поверненням позичальниками кредитів, не обтяжували себе проблемами економічного росту та підвищення життєвого рівня в Україні. Відповідно вони мали значні прибутки від спекулятивних операцій з державними цінними паперами. Конверсія облігацій, в ході якої більш за все постраждали банки, підтвердила їх невиважену інвестиційну політику щодо здійснення інвестиційних вкладень.
На сьогодні у банків немає в необхідних для економіки обсягах довгострокових пасивів, щоб надавати кредити на тривалий строк. У структурі зобов’язань банківської системи (за термінами погашення) довгострокові зобов’язання (понад рік) становлять лише 8,6 відсотка. Терміни, на які залучаються кошти, унеможливлюють використання їх для довгострокового кредитування. На кінець 2001 р. у загальному обсязі депозитів частка довгострокових депозитів становила лише 13,8 відсотка. Як наслідок, у структурі кредитів банківської системи України частка довгострокових кредитів становить 21,6 відсотка, а їх сума на 1 січня 2002 р. дорівнювала 6,0 млрд грн. Володимир МАТВІЄНКО
Павло МАТВІЄНКО
Далі буде
|
