Три дні на сцені Національної опери України панував японський «Балет Шамбр Вест». Трупа представила хореографічне бачення «Євгенія Онєгіна» О. Пушкіна на музику П. Чайковського.
Як зазначили автори балету – солісти Юріко Кавагучі (Тетяна) та Хіроакі Імамура (Онєгін), вони дуже хвилювалися, але радість від побачення з країною Пушкіна (після Києва японську «Тетяну» побачать у Москві та Санкт-Петербурзі) перевершила хвилювання.
І якщо професійна майстерність японських танцівників може бути предметом дискусій, то атмосферою часів Онєгіна віяло зі сцени. А хореографія, костюми та декорації виявилися напрочуд вдалими і видовищними.
Солістка Юріко Кавагучі так втілилася в образ «Тетяни», що вважає її найулюбленішою своєю роллю. Цього не може сказати Хіроакі Імамура про Онєгіна. Він зізнався: роль настільки складна, що назвати її улюбленою він не може.
А ще японські майстри балету раді висловити почуття любові, яке незмінне у віках. Сергій ЦИГАНКОВ
Фото автора
«Ательє16» почало з БрехтаУ Києві відбулася безпрецедентна подія: відкрився новий театр, який існує й збирається існувати виключно на гроші меценатів, які дають кошти на театр натомість нічого не вимагаючи.
Отже, з відкриттям театру «Ательє16» сталося ще кілька принципово важливих подій. По-перше, театр створений з молодих акторів, випускників Київського театрального інституту, і орієнтований на студентство. По-друге, 16 однодумців, або батьків-фундаторів (звідси «Ательє16»), уявляють свою подальшу творчість у театрі-домі, театрі-майстерні, театрі-салоні під керівництвом свого курсового режисера Ігоря Талалаєвського, відомого по театру «АРТ».
У театрі все робиться своїми руками: від декорацій до костюмів (звідси «ательє» – з франц. «майстерня»). І нарешті, театр сповнений наполеонівських планiв: побудувати власну театральну будівлю.
Ось тут ми й підійшли до найголовнішого. До ідеї театру «Ательє16», яка полягає у відродженні або відтворенні, якщо хочете, атмосфери й духу тих прославлених театрів-кабаре, якими Київ був переповнений на початку бурхливого XX століття. Тому Талалаєвський&Со вибрали для своєї прем’єри найекстравагантнішу п’єсу століття, що минуло, – «Тригрошову оперу» Бертольда Брехта. Мало того, що Брехт взагалі не живе в київському театральному світі, має славу автора-містифікатора й руйнівника традицій і взагалі мало кому давався. Та ще й поставлений у жанрі рок-кабаре на музику «Бітлз».
Історія знає імена видатних людей, які почали свій шлях до слави саме з кону київських театрів-кабаре: Г. Козинцев, О. Каплер, С. Юткевич, Л. Утьосов, О. Вертинський, Н. Фореггер, О. Петрицький. Не кажучи вже про знаменитий київський «ХЛАМ» («художники-літератори-артисти-музиканти»), що став притулком цілого сузір’я видатних діячів мистецтва: О. Мандельштама, Л. Курбаса, М. Кольцова, В. Юреневої, П. Тичини, М. Агнівцева, І. Еренбурга, Ю. Смолича, О. Дейча, Г. Нарбута, А. Екстер, Б. Лівшиця та інших.
Спектакль вийшов правдивий. Нехай і не зовсім у дусі брехтівського відсторонення, але дуже видовищний. Складна брехтівська мова звучала зі сцени сучасно й зрозуміло. Знамениті зонги, переписані Талалаєвським під музику «бітлів», наблизили Брехта до світу однолітків самих акторів, на яких, власне, й розраховано спектакль. При цьому творці спектаклю не опустилися до рівня всепереможного плебсу (хоча матеріал всіляко сприяв цьому: повії, злодії, бандити, злидарі як головні герої видовища), який у нас диктує рейтинги й формати, а навпаки, підтягли електорат до зразків світової драматургічної класики. Талалаєвський довів, що вміє виразно розказати історію й вигадати ще купу пристосувань для акторської братії, дотепно розвести мізансцени, дати глядачеві можливість викупатися в суто «фоменковських» прийомчиках, на які рясніє кожна роль. Тобто режисер продемонстрував хороший культурний рівень і професію. Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА
|
