Початок у № 14–19, 22–50 (2003 р.)
Зниження обсягів внутрішніх нагромаджень внаслідок падіння національного виробництва за умов погіршення структури інвестицій є головною причиною кризи. Негативними є також недостатність національних фінансових ресурсів внаслідок відходу держави від інвестиційної сфери, а також відсутність економіко-правового механізму, що дає змогу підприємствам ефективно залучати національний та іноземний капітал. Остання обставина в поєднанні з політичною нестабільністю створює передумови для низької ефективності та високої ризикованості виробничих інвестицій.
В умовах хронічного кризового стану фінансово-економічної системи в державі, а також за наявності впродовж тривалого часу інфляційних процесів задоволення інвестиційного попиту стало проблематичним. Водночас ринок цінних паперів мав стати механізмом залучення інвестицій в реальний сектор на цілі економічного росту та інновацій замість спекулятивного ринку 90-х років, який переважно обслуговував інтереси держави та «короткострокових» іноземних інвесторів.
До головних чинників критичного стану інвестиційної діяльності в Україні слід також віднести нерозвиненість інфраструктури ринку цінних паперів. Фондовий ринок в Україні не повною мірою відповідає своєму основному призначенню – створювати фінансовий механізм для спрямування інвестицій у промисловість. Слід відзначити низьку ліквідність практично всіх цінних паперів, які обертаються на ринку, та відсутність вторинного ринку цінних паперів. Про це, зокрема, свідчить значний розрив між котируваннями купівлі та продажу фондових активів. Рівень капіталізації українського фондового ринку досить низький. Це пояснюється низькою рентабельністю підприємств, значним тягарем заборгованості, незавершеністю приватизації, що зумовлює значну частку держави в статутних капіталах більшості акціонерних товариств та небажанням інвесторів в таких умовах вкладати кошти в цінні папери. Крім того, нестабільність соціально-економічного життя країни, нерозвиненість інфраструктури ринку цінних паперів створюють дефіцит капіталу.
Повільні темпи формування фондового ринку України за останні 5–7 років були обумовлені не тільки нестабільністю політичної ситуації в країні, а й завищенням доходності за облігаціями внутрішньої державної позики. Облігаційними запозиченнями на внутрішньому та зовнішньому ринках фактично і був представлений фондовий ринок України. Негативно впливали на розвиток ринку державних цінних паперів такі фактори, як нестабільність національної валюти, низька активність інвесторів, незбалансованість між темпами економічного росту та доходністю облігацій.
Будучи неспроможним відновити виробництво, обсяги якого зменшилися майже в два рази, і отримати податкові надходження, уряд замість скорочення витрат постійно збільшував борг. Кошти, акумульовані від продажу облігацій, спрямовувались не на розвиток економіки, а на компенсацію заборгованості перед населенням. Такі запозичення через Національній банк України не вирішували соціальні проблеми, оскільки були відсутні реальні джерела погашення кредитів.
Порушення відношення між доходністю облігацій та темпами росту валового внутрішнього продукту в Україні призвело до формування хибної схеми, коли держава змушена була обслуговувати «старий» борг шляхом випуску нових зобов’язань, тобто до «пірамідального» розвитку.
Українська держава, залучаючи кошти шляхом випуску облігацій, не змогла забезпечити ні структурних перетворень, ні зниження податкового тягаря, ні, як наслідок, економічного зростання. Це й є основною причиною обвалу української піраміди облігацій. Отримані від продажу облігацій кошти були витрачені на покриття дефіциту бюджету.
Ринок корпоративних цінних паперів останні роки розвивався майже виключно на базі приватизації, не нарощуючи вторинні емісії. Обсяги емісії корпоративних цінних паперів становили: у 1997 р. – 9,4 млрд грн., у 1998 р. – 11,8 млрд грн., у 1999 р. – 7,9 млрд грн., у 2000 р. – 15,5 млрд грн., у 2001 р. – 21,9 млрд грн. Частка реально залучених коштів за вказаний період становить лише 18,6 відсотка обсягу емісій. Решту випусків здійснено за рахунок безкоштовної сертифікатної приватизації з великою кількістю посередників, яка спричинила розпорошення власності серед дрібних акціонерів. Відсутність вторинних емісій обумовлена, насамперед, в’ялістю кон’юнктури, відсутністю пропозиції капіталу, незавершеністю приватизації багатьох підприємств. Крім того, з метою утримання контролю над підприємствами нові власники не ініціюють розширення емісії. До тих пір, поки приріст капіталу не буде забезпечуватись вторинними емісіями та підвищенням курсу акцій, фондовий ринок не буде джерелом інвестицій та, відповідно, його не можна вважати повноцінним.
Результатом приватизації 2000 р. стало перерахування до державного бюджету грошових коштів понад 2 млрд грн., у 2001 р. очікувалось отримати від приватизації державного майна 5,9 млрд грн. Українська приватизація не є відкритою, вона обслуговує кланові інтереси: часто-густо вона стає «судовою», тобто, коли власник отримує пакет акцій не в результаті біржових торгів або конкурсної боротьби, а за рішенням суду. Інвестиційному іміджу країни така приватизація завдає значних збитків.
Забезпечення економічного зростання України неможливе без залучення інвестицій, виготовлення приватизованими підприємствами конкурентоспроможної продукції, створення нових робочих місць та формування в процесі приватизації ефективного господаря, яким повинен стати вітчизняний промисловий інвестор або їх об’єднання, зацікавлені у збереженні частки підприємства на ринку відповідного продукту.
Державна політика не була спрямована на здійснення приватизації в інтересах трудових колективів. Процес переходу власності до рук так званих інвесторів відбувається як приватизація заради приватизації, а не заради відновлення виробництва. Найчастіше нові власники, користуючись напрацьованим попередниками виробничим потенціалом та вкладеними кредиторами коштами, намагаються якнайшвидше пограбувати підприємства та кредиторів. Це відбувається шляхом нещадної експлуатації виробничих потужностей, що підриває майбутнє підприємства. При цьому попередніх постачальників сировини та енергоносіїв відлучають, а використовують свої, «кишенькові», структури, куди спрямовують величезні кошти, виручені за реалізацію продукції за завищеними цінами, або високоліквідну продукцію для розрахунків у вигляді бартеру. Ці горе-господарі відмовляються сплачувати борги вітчизняним кредиторам.
Фонд державного майна керується тільки політичними інтересами. На нього впливають майже всі гілки влади. На сьогодні конкурси умовно можна розділити на ті, які мають явну спрямованість на абсолютно прогнозований результат з надмірними для ринкової економіки цінами та умовами (вимогами до інвестора та інвестиційними зобов’язаннями), та рештою, які відбуваються за «розумних» цін і умов.
Справжня приватизація – це коли формується ефективний власник, зацікавлений в інвестиційній діяльності, прискореному оновленні виробництва, його реальному оздоровленні, який вкладає реальні кошти у переоснащення виробництва. Лише в цьому випадку він має право на власність підприємства. Ті, хто отримав власність за допомогою лобіювання інтересів за участю високих державних чиновників, знаходяться за межами впливу на них законів. Ось чому інвестиційна діяльність в Україні ризикова. Навіть судова влада не в змозі захистити інвестора від впливу чиновника. Маючи мізерну заробітну платню, вони не можуть бути справедливими.
Значної шкоди завдали і продовжують завдавати норми чинного законодавства щодо можливості поєднання в часі процедур приватизації та банкрутства, виділення високоліквідного майна під податкову заставу і навіть примусове вилучення інвестицій, які надходять на виконання умов договорів купівлі-продажу об’єктів. Володимир МАТВІЄНКО
Павло МАТВІЄНКО
Далі буде
|
