Початок у № 14–19, 22–49
 Антиінфляційна політика в Україні має бути гнучкішою, поєднувати монетарні обмеження з кредитною підтримкою підприємств і виробників, здатних до розширення випуску конкурентоспроможної продукції. Такі підприємства можуть відновити виробничу діяльність цілої низки постачальників, які, в свою чергу, мають сталі зв’язки з ширшим колом вітчизняних виробників. Одночасно необхідно також запровадити обмеження імпорту та підтримувати купівельну спроможність найбідніших прошарків населення.
Для ефективної діяльності комерційних банків і забезпечення інвестування у вітчизняну економіку держава повинна припинити практику фінансування дефіциту бюджету шляхом вкладення коштів, мобілізованих у сфері матеріального виробництва, в операції на первинному ринку ОВДП.
Надання кредитів на відновлення виробництва потребує значних коштів, що, в свою чергу, потребує збільшення концентрації банківського капіталу. Незначні кошти, розпорошені по великій кількості банків, не здатні вивести економіку з економічного занепаду. Невеликі банки неспроможні кредитувати великі структуроперетворювальні проекти і навіть підтримувати поточну виробничу діяльність. У цих умовах треба йти шляхом підтримки великих банківських структур. Вони мають достатній потенціал для масштабного кредитування інвестицій шляхом вкладення коштів у модернізацію діючих виробництв, створення нових галузей сучасної промисловості. Тільки через великі банки з розгалуженою мережею філіалів можна забезпечити належний рівень керованості банківською справою та грошовими потоками в інтересах здійснення економічних реформ.
Оскільки регулювання діяльності банківської системи – функція держави, розвиток кредитування в Україні неможливий без належної державної підтримки банківських структур, вдосконалення існуючої нормативної бази. Треба встановити відповідальність за будь-яку прострочену кредиторську заборгованість. Для цього необхідно вдосконалити законодавчу базу з метою недопущення ухилення позичальників від повернення кредитів, передбачивши посилення цивільної, кримінальної та адміністративної відповідальності юридичних осіб та їх керівників за ухилення від сплати боргів банкам-кредиторам, а також заборонити відкриття суб’єктами господарювання більше ніж по одному рахунку у національній та іноземній валютах.
Це дасть змогу сконцентрувати всі рахунки підприємств в одному банку та забезпечити контроль за розпорошенням коштів і недопущенням спроб ухилення від сплати боргів, у тому числі бюджету та за банківськими кредитами. Крім того, це забезпечить гарантоване виконання контрактів загальнодержавного значення.
З метою ефективнішого застосування заставного права банку потребує поліпшення законодавча база: необхідно закріпити за банками виключне право на заставу майна, виключивши його з податкової застави; внести зміни та доповнення до Закону України «Про заставу» в частині надання всім юридичним особам-позичальникам права самостійно (без згоди Фонду державного майна України та органу управління – міністерства або комітету) приймати рішення про надання в заставу майна, яке знаходиться у них на праві повного господарського відання або оперативного управління; передбачити відповідальність заставодавців за ухилення від нотаріального посвідчення договорів застави та страхування майна, що передається в заставу і залишається у їх володінні; внести зміни до Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» в частині обмеження суми державного мита за нотаріальне посвідчення договорів застави десятьма неоподаткованими мінімумами доходів громадян. Реалізація цих заходів дасть змогу визначити перспективи розвитку банківського кредитування на макрорівні.
Стосовно мікроекономічного рівня основним напрямом кредитування повинно стати комплексне бачення позичальника у сфері його економічної діяльності, а саме аналіз грошових потоків підприємства. Він повинен базуватися на зіставленні банком обсягів притоку і відтоку коштів позичальника за певний період та вивченні динаміки цих показників. Необхідно досягати прозорості рахунків, вивчати напрямки спрямування кредитних коштів підприємств на рахунки інших господарських структур, зіставляти надані кредитні кошти з ресурсами, що утворюються підприємством впродовж певного відрізку часу.
З огляду на це, перспективою кредитування в Україні стане практика індивідуального підходу банківської установи до кожної конкретної позички з урахуванням економічної кон’юнктури та параметрів розвитку позичальника. Вибір оптимального методу кредитування, застосування сучасних схем забезпечення та погашення кредиту повинен ґрунтуватися на особливостях діяльності клієнта. Тільки тоді буде досягнута мета реального спрямування грошей на відродження національного виробництва, що дасть змогу зробити практичні кроки по виходу України з фінансової кризи.
Формування комерційних банків відбувалося протягом 1992–1993 рр., коли на шляху їх розвитку не існувало майже жодних перешкод. Надалі ситуація погіршилась, оскільки відсутність конкретної підтримки з боку держави, недосконалість і суперечливість законодавчих актів, триваюча економічна криза та запровадження жорстких нормативних вимог НБУ стали на заваді подальшого розвитку банківської системи.
Національний банк України координує діяльність комерційних банків, однією з основних функцій яких залишається кредитування. При цьому, виконуючи наглядові функції, НБУ поступово вводив жорсткий контроль за дотриманням банками обов’язкових економічних нормативів, формуванням обов’язкових резервів і резервів під кредитні ризики, підтриманням достатнього рівня їх ліквідності та платоспроможності.
Постійна дефіцитність бюджету, практика вирішення гострих фінансових питань шляхом залучення так званих неемісійних джерел фінансування призвели до систематичного покриття дефіциту бюджету кредитними ресурсами банківської системи, скоротивши наполовину можливості комерційних банків надавати кредити на розвиток виробництва та підприємницьку діяльність. Замість підтримки комерційних банків як інвесторів у вітчизняну економіку НБУ фактично фінансує дефіцит бюджету та позбавляє банки змоги забезпечувати значну кредитну підтримку підприємств усіх галузей промисловості.
Невизнання урядом державним боргом заборгованості за кредитами, які були надані на виконання рішень уряду та Національного банку України щодо стабілізації та розвитку виробництва підприємств різних галузей промисловості, призводить до відволікання коштів банку, виникнення дефіциту кредитних ресурсів і втрати банком змоги кредитної підтримки проектів, які мають загальнодержавне значення і тривалий період впровадження. Тягар боргів суднобудівних підприємств істотно обмежує можливості їх кредитування.
Крім того, Промінвестбанк, визначений Урядом України уповноваженим банком із залучення кредитних ресурсів і кредитування підприємств суднобудівної галузі, так і не отримав пільг, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р., а саме встановлення індивідуальних показників за економічними нормативами, сприяння у підтримці короткострокової ліквідної діяльності через різні канали кредитування. Національний банк України не підтримав фінансування програм будівництва суден, пропонуючи купівлю кредитних ресурсів на кредитному аукціоні на терміни, що не враховують строків фактичного завершення будівництва кораблів.
Рішення НБУ щодо формування комерційними банками спеціального фонду страхування вкладів фізичних осіб у розмірі 10 відсотків залучених вкладів істотно порушує права комерційних банків у частині розпорядження власними коштами, в тому числі у спрямуванні їх на кредитування, та суперечить пункту 24 Указу Президента України «Про заходи щодо захисту фізичних осіб – вкладників комерційних банків України» та Закону України «Про банки і банківську діяльність». Неконституційне впровадження нових податків стало нормою правових відносин держави з банками.
Таким чином, політика Національного банку України у грошово-кредитній сфері відірвана від інтересів виробництва, переслідує лише чітку лінію на «зв’язування» грошей в інтересах стабілізації гривні, яка, незважаючи на такі заходи, постійно знецінюється.
Розвиток української промисловості значною мірою залежить від ефективності інвестиційної діяльності, пошуку джерел фінансування реструктуризації національної економіки. Процеси економічного оновлення й зростання визначаються розмірами і структурою інвестицій, якістю та швидкістю їх здійснення. Без інвестиційних накопичень і відповідних матеріальних ресурсів жодних позитивних зрушень в економіці не відбувається, лише поглиблюються кризові явища.
Що інтенсивніше здійснюється інвестування, то швидшим є перебіг відтворювального процесу, активніше відбуваються ефективні ринкові перетворення. І навпаки, що менші обсяги та гірша інвестиційна структура, то більше знижується результативність економічних реформ.
Зважаючи на реальні потреби підприємств, старіння основних фондів і витрати на амортизацію, скорочення обсягів валового внутрішнього продукту, зменшення інвестиційних можливостей бюджету, інвестиційний процес в Україні формується дуже повільно. Основні макроекономічні показники у сфері інвестиційної діяльності підтверджують недостатню інвестиційну активність економіки України упродовж останнього десятиріччя (1991–2001 рр.) і невелике зростання інвестиційних процесів лише в останні роки, що певною мірою можна пов’язати з деяким пожвавленням економічного розвитку внаслідок ефективного використання українськими експортерами сприятливої зовнішньої кон’юнктури та підвищення внутрішнього попиту на продукцію власного виробництва. Темпи зростання внутрішнього валового продукту і темпи інвестицій в основний капітал характеризує табл. 34 (див. у наступному номері).
У країнах з розвинутою економікою норма нагромадження (співвідношення обсягу інвестицій і валового внутрішнього продукту) становить 20–40 відсотків (Пересада А.А. Інвестиційний процес в Україні. – К.: Лібра, 1998). В Україні цей показник значно нижчий: у 2000 р. він становив лише 13,9 відсотка. Для забезпечення стабільного розвитку економіки цього недостатньо. Володимир МАТВІЄНКО
Павло МАТВІЄНКО
Далі буде
|
