 Партія національно-економічного розвитку України чимало уваги приділяє допомозі найбільш незахищеним верствам населення, зокрема інвалідам, пенсіонерам, ветеранам Великої Вітчизняної війни та іншим. От і цього разу до Київської міської організації ПНЕРУ з проханням надати матеріальну допомогу звернулася Київська міська організація інвалідів війни та Збройних сил України.
Тож на зустріч з ветеранами були запрошені голова КМО ПНЕРУ Дмитро Гончарук та голова Ради ветеранів війни і праці Промінвестбанку, фронтовик Борис Лянний. Дмитро Васильович привітав ветеранів із шістдесятою річницею визволення Києва від німецько-фашистських загарбників і вручив квіти, грошову допомогу, примірники газети «Обрій», 120 примірників якої ветерани отримуватимуть наступного року безкоштовно, за рахунок КМО ПНЕРУ. Борис Іванович ознайомив присутніх із діяльністю ПНЕРУ, розповів про її створення, громадську діяльність, завдання на майбутнє тощо. В свою чергу, голова Київської міської організації інвалідів війни та Збройних сил Володимир Іванович Удовенко щиро подякував Партії національно-економічного розвитку України за надану матеріальну допомогу. Адже цей благодійний вчинок є свідченням того, що народ України не забуває своїх захисників і визволителів, які врятували нас від фашизму в ті жахливі воєнні роки.
А мені нещодавно випала добра нагода завітати до Київської міської організації інвалідів війни та Збройних сил України. Там я познайомився з людиною дійсно легендарною – мужнім фронтовиком Федором Михайловичем Ільченком. У Сталінграді він першим ввійшов у підвал, де знаходився штаб Паулюса, щоб полонити фельдмаршала. За цей подвиг ветерана війни нагороджено орденом Леніна. Отже, пропонуємо читачам деякі віхи з життя воїна-ветерана.
Народився Федір Михайлович у 1921 році в селі Кочержниця Уманського району, тодішньої Київської області, нині – Черкаської. Коли трохи підріс, одразу прилучився до праці дорослих: спочатку став пастухом, пізніше їздовим при МТС. З роками закінчив Уманський педагогічний технікум. Але так трапилося, що замість того, щоб навчати дітей освіті, довелось одягнути військову форму, бо вже тоді відчувалася загроза неминучої війни. Саме тому найпрестижнішою у ті часи була професія кадрового військового. Тож на пропозицію військкомату стати командиром, Ф. Ільченко одразу погодився.
У 1940 році Федір Михайлович закінчив навчання у Севастопольському зенітно-артилерійському училищі і його, вже молодого лейтенанта, направляють до Середньої Азії. А коли почалася війна, довірили артилерійську батарею, і перекинули під Смоленськ. Там він і пройшов справжнє бойове хрещення. Після поранення осколком ворожого снаряду був змушений на деякий час лягти на лікування в шпиталь.
Одужавши, пройшов прискорений курс навчання у військовій академії імені Фрунзе. Згодом, у званні старшого лейтенанта брав участь у героїчній і одночасно трагічній обороні Криму. Перша висока бойова відзнака не змусила себе довго чекати – Федора Михайловича нагороджують орденом Червоної Зірки. Знову чергове поранення. Шпиталь. Далі – Сталінград.
Спочатку була оборона легендарного міста, потім – участь у відомій операції по оточенню величезних ворожих угрупувань. Отже, саме тут я і хочу наголосити, що Ф. Ільченко був серед тих, хто брав у полон фельдмаршала Паулюса. По закінченню Сталінградської битви продовжував героїчну одіссею і на інших фронтах, зокрема на Брянському. У складі танкового корпусу він звільняв рідну Україну, форсував Дніпро, нещадно громив фашистів на теренах Запорізької, Кіровоградської, Київської областей. Далі пройшов з боями через Вінницю до Молдавії, а там – за кордон. Брав участь у кровопролитних боях за Польщу, потім дійшов до самого Берліна.
Закінчив війну Федір Михайлович у званні майора. Продовжуючи службу, став полковником, начальником штабу механізованої бригади. І лише в 1962 році, у зв’язку з погіршенням здоров’я (а також далися взнаки фронтові рани), змушений був піти у відставку. Такі полум’яні, стражденні і важкі роки його солдатської звитяги.
Нині Федір Ільченко мешкає з дружиною в Києві, працює в міській організації інвалідів війни та Збройних сил України.
Звісно ж, у статті не можна повністю охопити історію тих фронтових та повоєнних років справжнього сина Вітчизни. На превеликий жаль, з кожним роком воїнів, захисників і визволителів рідної Батьківщини та країн Європи стає дедалі менше. Тому пам’ятати, вшановувати і дбати про ветеранів ми повинні щодня, щогодини.
Ярослав СИНГАЇВСЬКИЙ
|
