 Черговий раз на пленарне засідання Верховної Ради 16 жовтня було внесено законопроекти про вибори народних депутатів. Сьогодні їх уже маємо чотири. І це не межа. Цілком можливо, що найближчим часом з’являться ще кілька.
Не заглиблюючись у детальний аналіз сутності і змісту пропонованих законопроектів, віддаючи належне копіткій роботі їх авторів, пропоную поміркувати над політичними і навіть моральними аспектами розгляду названих законопроектів на цьому етапі, в такому форматі та такими методами. Результат відомий. Робота сесії в четвер була заблокована тими депутатами, які всупереч регламенту вимагали позачергового розгляду законопроектів про вибори народних депутатів. Причому робилось це в ультимативній формі і, можна сказати, з елементами політичного шантажу.
Головне, що об’єднує репрезентовані проекти, – пропорційна система виборів. Тому я запитую авторів, колег-депутатів і себе в тому числі: чи логічним буде розглядати і приймати закон, який безпосередньо пов’язаний зі змінами до Конституції, якщо ми ще не маємо висновків Конституційного Суду щодо пропонованих змін? Чи не виглядатиме це тиском на вищий судовий орган? Чи буде правильнішим і логічнішим розглядати це важливе питання у пакеті зі змінами до Конституції, які зараз вивчаються та аналізуються у Конституційному Суді? Чи не суперечитиме суто пропорційна модель виборів статті 71 Конституції України, де записано: «Вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування». А як бути переважній більшості громадян, які не є членами жодної з партій? Як їм реалізовувати своє конституційне право бути обраним в органи влади?
Складається враження, що деякі законопроекти пишуться під конкретну політичну ситуацію і для досягнення певних цілей окремими політичними силами. А чому до розробки такого важливого для суспільства закону не залучаються спеціалісти з ЦВК, Конституційного Суду, ігнорується думка громадськості? Адже всім нам добре відомо, скільки тлумачень, роз’яснень доводилося давати цим органам щодо окремих положень діючого закону про вибори. Виходить, висновків із цього ніхто не зробив. Як, до речі, і з результатів виборів 2002 року в цілому.
На мою електронну адресу надійшов лист від виборця В. Шпильового, який пише: «В Україні однопалатний парламент. Він об’єднує функції обох палат завдяки змішаній системі виборів. Для однопалатного парламенту змішана система виборів є оптимальною. Для переходу на пропорційну систему необхідно спочатку створити другу палату, яка б відстоювала інтереси регіонів у вищому законодавчому органі, і лише після цього переходити до пропорційної системи виборів у першій палаті». В цій пропозиції є раціональне зерно.
Не витримує критики і теза про те, що вибори за мажоритарною схемою проходять із численними порушеннями, є недосконалими тощо. Те ж саме можна говорити і про пропорційні вибори. Питання в іншому: виборці на місцях мають право знати, хто захищатиме інтереси регіонів у вищому законодавчому органі, і чи взагалі побачать вони своїх обранців, які за свою діяльність будуть підзвітні партіям і вдячні партійному керівництву за місце у списках, а не виборцям за висловлену довіру. І хоча я обраний до парламенту за партійним списком, однак цілком розумію і розділяю позицію мажоритарників, які захищають, в першу чергу, не себе, а взяті на себе зобов’язання по виконанню наказів своїх виборців.
Окремі політики, критикуючи мажоритарну систему виборів як таку, що веде до зловживань, підкупу виборців тощо, чомусь сором’язливо замовчують небезпеки, які таїть у собі пропорційна виборча модель. Це та ж сама купівля місць у списку, можливість лідера включати до списку родичів та інших «потрібних» людей, відірваність депутатів від виборців і проблем регіонів тощо.
Тому є підстави стверджувати, що прийняття Закону «Про вибори народних депутатів» на цьому етапі без всебічного аналізу, без альтернатив, через ультиматуми і політичний шантаж є передчасним і має більше політично-меркантильний характер, ніж юридично-практичний.
Якщо автори внесених законопроектів справді вболівають (ми віримо, що так воно і є) за те, аби зробити нашу виборчу систему прогресивнішою і якіснішою в плані ефективного виконання депутатами своїх представницьких функцій, було б логічним дочекатися висновків Конституційного Суду та, об’єднавши свої зусилля, досвід і напрацювання представників інших суб’єктів виборчого процесу, врахувавши пропозиції і зауваження науковців, політиків, громадськості, презентувати такий виборчий закон, який незаперечно став би рушійним механізмом політичного реформування нашого суспільства. І робити це треба не через протистояння, зрив роботи Верховної Ради і ультиматуми, а через пошук компромісів, через політичні домовленості різних політичних сил щодо концептуальних та технологічних особливостей проведення політичної реформи в Україні. Це не лише моє бачення і позиція, а й позиція народних депутатів – членів депутатської групи «Європейський вибір».
Володимир ПЄХОТА, народний депутат України,
керівник депутатської групи
«Європейський вибір»
Небагатослівний, діловийПавло Матвієнко належить до когорти молодих народних обранців, але має вже неабиякий життєвий досвід і грунтовну фахову підготовку. У передвиборчий період Павло Володимирович не вдавався до популістських заяв, а лише запевняв, що робитиме все можливе для розвитку України.
Небагатослівний, діловий і конкретний – такий стиль спілкування властивий молодому депутатові, як, власне, і миттєва реакція на життєво важливі проблеми виборців округу, що делегував його до Верховної Ради України. На зустрічі з мешканцями села Грозине Коростенського району, що на Житомирщині, мова зайшла про заборгованість державі за спожитий газ. Хтось слушно зауважив, що найдисциплінованішими платниками є пенсіонери.
– Нам усім варто повчитися законослухняності у старшого покоління, – зауважив Павло Володимирович. – Серед багатьох варіантів існує лише один, результативний: розраховуватися з боргами.
Люди скаржилися, що газифікувати свої домівки доводиться власним коштом, хоча декому вдається зробити це за рахунок держави. Павло Матвієнко допоміг своїм виборцям, частково компенсувавши витрати на газифікацію і надавши значну суму на гідровипробування.
Цього разу приїзд депутата до села Пугачівка особливо запам’ятався восьмикласникові Олексію Давиденку. Йому Павло Володимирович привіз комп’ютер, а київські комп’ютерники відразу під’єднали це диво до мережі. На п’ять комп’ютерів збагатилася й місцева школа. А ветерани війни бідкалися, що немає коштів на реставрацію пам’ятників. Тож перше, що зробив народний депутат, повернувшись до Києва, – переказав ветеранській організації гроші на відновлювальні роботи. За його допомогою дитячий садок поповнився новими меблями.
Одне слово, про добрі справи депутата можна розповідати ще багато. Та важливо те, що не лише з бідами й проблемами йдуть до нього люди. А й просто так, про життя-буття погомоніти з людиною, що приїхала аж зі столиці. Приміром, 85-річна Катерина Андріївна Ходаківська полюбляє з Павлом Володимировичем і новинами поділитися, і пригадати щось з історії села. І, на противагу односельцям, нічого не попросити, а ввічливо вибачитися, що надто довго говорила, та й піти.
У Павла Володимировича на всіх вистачає терпіння та уваги.
– На таких людях держава тримається, – каже він, – але часом і вони потребують допомоги. Петро МИХАЛЬЧУК
Коростень, Житомирська обл.,
«Голос України» №191, 10 жовтня 2003 р.
|
