Початок у № 14–19, 22–35
 Введення купоно-карбованця, ініційоване Головою Правління НБУ В.П. Матвієнком, було непростим політичним, але при цьому доленосним рішенням. З одного боку, Росія могла розцінити це як вихід України з рубльової зони і застосувати економічні санкції, особливо зважаючи на те, що всі золотовалютні запаси знаходились у Москві. З іншого – окремі політичні сили одразу намагалися ввести гривню і кинути її тим самим на вівтар інфляційних і девальваційних процесів. Тому паралельне з рублем введення купоно-карбованця було на той час найвиваженішим рішенням і допомогло Україні уникнути прірви неплатежів, невиплат зарплати й економічного хаосу.
9 вересня 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла постанову «Про введення в обіг на території республіки купонів багаторазового використання». На виконання постанови Президії Верховної Ради від 27 грудня 1991 р. «Про соціальний захист населення і внутрішнього ринку України», Кабінет Міністрів і Національний банк України запровадили з 10 січня 1992 р. купон багаторазового використання для розрахунків населення за продовольчі та промислові товари.
Із запровадженням українських купоно-карбованців багаторазового використання як доповнення до рубльової грошової маси в обороті опинилися два види валют – рублі, емісія яких перейшла від союзного уряду до Російської Федерації, та купоно-карбованці, емісія яких була закріплена за НБУ. Безготівковий обіг обслуговувався виключно рублями. Передбачався «м’який» варіант впровадження в обіг купоно-карбованця, а термін його використання як тимчасових грошей мав не перевищувати 4-6 місяців. Проте події розгортались інакше. У квітні 1992 р. купоно-карбованець заповнив увесь готівковий обіг, а рубль був повністю витіснений з нього. Курс купоно-карбованця до рубля в той час дорівнював 1:1. У безготівковому обігу рубль залишався до листопада 1992 р., а потім був замінений безготівковим купоно-карбованцем. У подальшому значний дефіцит рубльової маси, спад виробництва стали одними з причин стрімкого падіння курсу карбованця відносно рубля.
Наступний розвиток подій засвідчив, що тривале життя купоно-карбованця аж до вересня 1996 р. підтвердило обґрунтованість його введення і забезпечило йому гідне місце в українській історії. Незважаючи на те, що в Україні на той період не склалися економічні та політичні передумови впровадження стабільної національної валюти – гривні, активна підготовча робота в цій сфері почалась на основі Декларації про державний суверенітет та Закону «Про економічну самостійність Української РСР», прийнятих влітку 1990 р. Ними передбачалось виготовлення Україною власних грошей.
Робота з виготовлення українських грошей розпочалась ще в квітні 1991 р.. Заходи здійснювались за безпосередньої участі Голови Правління НБУ В.П. Матвієнка по двох напрямах: розробка дизайну і безпосередньо виготовлення купюр і монет. Дизайн гривень був розроблений українськими художниками Василем Лопатою і Борисом Максимовим. Як пише Василь Лопата, Голова НБУ в серпні 1991 р. відразу взяв роботу щодо створення ескізів гривні під свій контроль: «Найголовніше, що його цікавило – портрети майбутніх героїв, які буде вміщено на купюрах. Повторюю, спочатку стереотип нав’язаних нам неправдивих зображень тяжів над усіма. Але мені вдалося переконати Володимира Павловича в історичній достовірності саме моїх портретів князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого та гетьмана Івана Мазепи, і він їх затвердив. Внесок першого Голови Національного банку України В. Матвієнка у створення національної грошової одиниці дуже великий, адже першим, як відомо, завжди найтяжче».
Серед багатьох панувала думка назвати нові гроші українськими доларами з розміщенням портретів українських діячів посередині банкнот і зображень архітектурних пам’яток на зворотному боці. Крім деякої тотожності з доларом, наші гривні за розміром нагадують «середньоєвропейські» гроші. При цьому, безумовно, вони є оригінальними, істинно українськими грошима.
У вересні 1991 р. Верховна Рада розглянула і схвалила номінали і дизайн банкнот. Передбачався випуск банкнот номіналами 1, 3, 5, 10, 25, 50, 100, 200 гривень. Пізніше замість трьох гривень було випущено дві гривні, двадцяти п’яти – двадцять гривень. 10 грудня 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла постанову про затвердження назви і характерних ознак національної грошової одиниці – гривні.
Навесні 1992 р. (02.03.1992 р.) були затверджені номінали монет: 1, 2, 3, 5, 10, 15, 20, 25, 50 копійок та 1 гривня. Монети номіналом 3, 15 та 20 копійок в обіг випущені не були.
14 листопада 1991 р. Президія Верховної Ради України прийняла постанову «Про національну валюту на Україні». Цим документом передбачалось введення в обіг на території України власної національної валюти в І півріччі 1992 р. Тому заходи з виготовлення гривні здійснювались у прискореному темпі. Ще 23 жовтня 1991 р. було підписано контракт з «Кенедієн Банкнот Компані» на виготовлення гривні. Проте достатніх потужностей для якісного друку щонайменше 1,5 млрд необхідних банкнот фірма не мала. Тому, за згодою Леоніда Кравчука, 18 січня 1992 р. у Києві було укладено контракт з англійською фірмою «Томас Де Ла Рю». Від Національного банку України його підписав Голова Правління НБУ В.П. Матвієнко. Він же і затвердив до друку купюри номіналом 50 і 100 гривень.
Паралельно з виготовленням гривні здійснювались заходи з впровадження власних потужностей для друкування грошових знаків і цінних паперів. 18 вересня 1991 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про створення потужностей з виготовлення національної валюти і цінних паперів». Згідно з цією постановою Національний банк створив дирекцію з будівництва необхідних об’єктів. Були проведені переговори з провідними світовими виробниками найсучаснішого обладнання з виготовлення грошей, яке й стало технічною базою для власного друку гривні на Банкнотно-монетному дворі. Таким чином, були закладені основи для самостійного випуску українською державою власних грошових знаків.
Крім активних організаційних заходів з виготовлення гривні, не менш важливою була розробка концепції грошової реформи в Україні, автором якої був В.П. Матвієнко. В її основу було покладено формулу: карбованець + купон = гривня, правильність якої підтвердило життя. Були обґрунтовані необхідність і мета проведення реформи, які передбачали створення власної грошової системи, припинення інфляційних процесів, стабілізацію нових грошей і регулювання їх обігу.
Концепція чітко визначала передумови проведення грошової реформи, першочергові з яких були чітко окреслені В.П. Матвієнком:
* Консолідація політичних сил у суспільстві.
* Широка приватизація.
* Прискорена конверсія підприємств оборонних галузей промисловості, демонополізація виробництва.
* Скорочення дефіциту державного бюджету до рівня 3-5 відсотків валового внутрішнього продукту.
* Створення державного золотовалютного резерву в розмірі до 10 відсотків маси грошей, випущених в обіг.
* Створення дворівневої банківської системи.
* Виготовлення нових грошових знаків в кількості, достатній для задоволення потреб обігу.
Дані положення стали наріжним каменем грошової реформи і введення в обіг гривні в Україні.
Таким чином, до початку 1992 р. Національний банк України сформувався як цілісний, самостійний центральний банк країни і почав виконувати свої функції грошово-емісійного центру, розробляти і реалізовувати грошово-кредитну політику в Україні.
2. Формування банківської системи
Банківська система будь-якої країни віддзеркалює її економічний уклад, механізми товарно-грошових відносин, соціально-політичний розвиток. Грошова одиниця і банківська система – це своєрідні прапор і герб держави. За станом грошового обігу і банківської системи можна робити висновки про рівень економічного та політичного розвитку самої країни.
Процес формування банківської системи незалежної України на початку 90-х років XX ст. можна охарактеризувати як революційно-еволюційний з певними специфічними особливостями. В його основі лежить створення незалежної української держави і революційний перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки. З іншого боку, Україна мала багаторічний досвід ведення банківської справи, накопичений як у радянський, так і в дореволюційний період. Установи банків, розташованих в Україні, – Держбанку, Промбудбанку, Ощадного банку та інших – досить широко проводили активно-пасивні операції, спеціалізуючись на обслуговуванні відповідних сфер народного господарства. Заборгованість за кредитами банків впродовж останніх 10 років до здобуття Україною незалежності щорічно дорівнювала близько 50 млрд крб. (табл. 17).
 Володимир МАТВІЄНКО
Павло МАТВІЄНКО
Далі буде
|
