Спочатку два історичних факти, про які, я переконаний, не зайво нагадати сьогодні та й завтра нам, українцям, і всім, хто мешкає на землі Шевченка, Франка, Лесі Українки, Стефаника, Тичини, Рильського, Стельмаха... на землі, що простяглась від смерекових Карпат до індустріальної Донеччини, від зеленошумних борів Полісся до сонячного Причорномор’я.
Отже, нагадую: коли 1861 року Італія здобула незалежність, тоді вона звільнилася
з-під австрійського панування, один з відомих керівників визвольної боротьби звернувся до своїх співвітчизників з гаслом: «Італію створено, тепер треба створити італійців».
До речі, гасло було цілком справедливим, адже в Італії на той час із 25 мільйонів населення лише 600 тисяч володіли італійською мовою.
І другий факт з історії, що також стосується мовної проблеми. У Франції на початку дев’ятнадцятого століття з 25 мільйонів населення майже десять мільйонів не знали французької мови, тобто не користувались нею. Та незважаючи на таке становище, в обох країнах свідомі італійці, французи – державні діячі, освітяни, літератори взялись за утвердження рідної мови, насамперед, у навчальних закладах, ліцеях, інститутах і навіть в армії. По суті, національна мова об’єднала тамтешніх людей, відбулася розумна, громадянська консолідація суспільства. Отже, і французи стали самі собою, як і належить, спілкувались один з одним рідною мовою. Приклади, як бачимо, досить повчальні, гідні того, щоб їх і через роки вивчали, брали за взірець в інших країнах. Думаю, сьогодні це особливо стосується нас, українців. Адже Україна, як відомо, уже дванадцять років суверенна держава. Та на превеликий жаль, свідомих українців, справжніх патріотів у нас дуже мало. Тому і не чути Шевченкового слова, зокрема, у великих містах та навіть у столиці України – нашому чарівному Києві. А тому і наша культура та освіта розмовляють суржиком, таким собі засміченим, плюгавим києво-святошинським наріччям. До болю прикро, що ця засмічена балачка бере початок з найменшого віку – з дитсадків, яких у нас понад 75 відсотків російськомовних.
А ось ще досить красномовне свідчення статистики: майже 90 відсотків телевізійного часу озвучено російською мовою, 99 відсотків кіносеансів відбувається російською мовою, понад 95 відсотків навчальної літератури – російськомовна, наукова література більше, ніж 90 відсотків також російськомовна. Перелік можна продовжити.
То звідки ж можна почути рідне українське слово, коли в Україні триває повсюдна, сказати б, тотальна русифікація. На жаль, установи і люди, котрі мають відповідати за чистоту й утвердження рідної мови в суспільному житті, мовби не чують цієї кричущої несправедливості.
Скільки уже говорено про дотримання Конституції України, зокрема статті десятої, де чорним по білому написано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».
Що ж, гарно і вагомо сказано, навіть записано до основного Закону України, але ж де воно державне забезпечення? Тим паче вже в наступній статті наголошується, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, наших прадавніх та живучих традицій і розмаїття культури. Де ж вона – омріяна консолідація народів, коли з кожним днем доводиться спостерігати відчуження, а нерідко і розбрат між людьми. Воістину, слово єднає, слово поріднює людей і людство, щедро відкриваючи душі і помисли навзаєм, назустріч сонцю і світу.
Відомий український історик, шевченкознавець, академік Михайло Возняк ще в 1917 році стверджував: «Знаємо з нашого щоденного досвіду, що ніякою чужою не можна краще висловити наших найглибших бажань, які ворушаться в нашім серці, як саме рідною мовою».
Тож цілком закономірно, що Верховна Рада прийняла закон про надання українській мові на українській землі статусу державної. Адже народна мудрість з давніх-давен щоразу нагадує нам: немає нічого кращого, ніж рідне.
Нам же, людям небайдужим до нинішнього упослідженого стану рідної мови, залишається єдине: гуртом докласти всіх зусиль, щоб українська мова посіла належне їй місце у власному домі, на нашій, на своїй землі.
Значущим і дієвим поштовхом для розвитку самосвідомості Українця може стати лист, датований 1916 роком. У ньому славнозвісний учений Володимир Вернадський звертається до іншого вченого, сходознавця, перекладача і поета Агатангела Кримського. Зокрема, Володимир Іванович пише: «Дорогий друже, підводячи підсумки життя, переді мною проходять наші зустрічі. Загалом підсумок – один-єдиний підсумок: наукова творча робота і вільна культурна діяльність за Україну і рідну мову, які мені передав батько з дитинства. І я, виходячи з думок, що мені приємні, в обох течіях узяв найактивнішу, до певної міри, провідну участь».
Насамкінець, я хочу знову повернутись до слова «консолідація» чи до його синоніму «поріднення». Тобто до того, що культура українського народу має творитись, а відтак жити і промовляти до світу рідною мовою. Лише у такий спосіб творча людина зможе вписати свій рядок у контекст історії. Тому цілком природно, що в пам’яті зринають давно відомі рядки з багатостраждальної поезії Володимира Сосюри «Любіть Україну»:Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов’їну. Любіть у труді, у коханні, в бою,
Як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою –
І вічні ми будемо з нею! P. S. Поштовхом до написання цієї статті став черговий і досить підступний наступ на українську мову і культуру, а саме: ратифікація Європейської хартії регіональних мов і мов національних меншин у тому вигляді, в якому Верховна Рада прийняла її 15 травня.
Відомо, що Європейську хартію було розроблено з метою захисту тих мов, яким загрожує зникнення, як скажімо: білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, кримськотатарська. Вони ж і перераховані в документі.
Шовіністично налаштована частина депутатів Верховної Ради використала Хартію для того, щоб юридично закріпити фактичне домінування та поширення російської мови в усіх сферах суспільного життя України.
Тож залишається нагадати і повторити: оберігаймо, плекаймо, утверджуймо рідну українську мову. Доки є мова – є народ! Микола СИНГАЇВСЬКИЙ
поет, лауреат
премії імені Лесі Українки
|
