Рік тому виборці Коростенського виборчого округу №66 обрали П.В. Матвієнка народним депутатом України. Що було б, якби... Ми досить часто вдаємось до подібних умовностей, обраховуючи іноді чимало варіантів. Але випадковостей у чистому вигляді не існує, бо вони — не що інше, як закономірності, що виникають внаслідок збігу багатьох реальних обставин. |
Так сталося, що глибокого аналізу складових перемоги Павла Володимировича у виборчому марафоні немає. Дошукуватися причин не резонно — минув рік і вони втратили свою актуальність.
З іншого боку, пояснення його успіху не вкладається в класичну формулу: прийшов, побачив, переміг. Надто багато було затрачено зусиль і проведено титанічну роботу, щоб настільки легко резюмувати. Крім того, обсяг передвиборної агітації сам по собі нічого не говорить: в Україні безліч прикладів, коли вдвічі-втричі значиміша агітробота приводила до просто-таки ганебних поразок, бувало, і неодноразових, і неординарних особистостей.
Та й окремі конкуренти Павла Володимировича, показуючи себе, значно перевершували його в саморекламі, іноді занадто ризиковано виставляючи свої достоїнства, вимальовуючи райдужні перспективи, від яких, траплялося, засліплювало.
В них — про це зараз чомусь забуто — домінувала теза: незалежно від результатів виборів я, дорогі виборці, залишаюся з вами. Ця популістська риторика згодом повисла в повітрі.
Тож і не здивувало, коли громадськість на початку минулорічної осені провела вибіркове опитування жителів округу, рейтинг авторитету П.В. Матвієнка сягнув за 60 відсотків. Зважаючи на строкатість політичних сил і вподобань поліщуків, це надзвичайно високий показник. Зараз він стабілізувався.
Знаю, що схема далеко не завжди відображає живу реальність, і все ж не втримаюсь від спокуси вивести свою формулу перемоги П.В. Матвієнка: молодість, надія, перспектива та інтелект, не показушний і той, яким хизуються і бравують, а глибокий, істинний. Прикметно, що найпершими це відмітили прості трударі від поля і верстата. Саме вони за словесною скупістю розпізнали внутрішню глибинну суть тодішнього кандидата в народні депутати.
Мені особливо запам’ятався промовистий діалог двох ветеранів у селі Хотинівка після зустрічі з Павлом Володимировичем. Один із старожилів був дещо невдоволений нетривалим виступом кандидата, на що другий дотепно і влучно відповів: «Серед людей давно помічено, що багато говорить той, кому сказати нічого». Ось і сумнівайся в народній мудрості!
Будь-яка схема, зазвичай, не враховує відтінків, нюансів. Запропонована мною теж. Тому неодмінно треба додати до неї і скромність кандидата, яка особливо цінується, і діловий практичний стиль спілкування нардепа, що вигідно вирізнявся і вирізняється на фоні мало не суцільного марнослів’я, і неквапливість, що характерна для сильних, зібраних натур, і навіть безпосередня посмішка, що чарувала й чарує багатьох представниць слабкої статі, яка успішно реваншується кількісно. Втім, цей додаток перетворює схему в живий, привабливий образ.
Психологія середньостатистичного виборця за останні роки дуже змінилася. Його вже не приманюють сліпучі ефекти, крикливі заяви, артистичні загравання. Певною мірою, це все трохи подобається, але викликає таку собі скептично-іронічну втіху і не більше.
Натомість П.В. Матвієнко, продумано чи інтуїтивно-щасливо, обійшов мальовничо-привабливі словесні айсберги. І обходить. Декому з виборців це в дивину, дехто ладен поспішно зарахувати це в депутатський пасив, але час і події переконливо спростовують подібні думки.
На прийомах у народного депутата буває від 50 до 300 виборців. Каторжна робота — вислухати, зрозуміти, допомогти. Потік заяв не зменшується, а росте. Це — радує, бо не втрачена віра в свого обранця, бо нерідко до нього пишуть, як до останньої інстанції, бо є листи, в яких сповідь душі і серця значно старших за віком, бо в скруті завжди звертаються до надійних друзів.
Водночас це і печалить, бо при всьому бажанні фінансові можливості обмежені і зашити всі проріхи на суспільному жупані не спроможний ніхто. До всього ж, вирішення значної частини заяв – у компетенції місцевих органів влади, їх пишуть виключно з бажання підштовхнути владу і спонукати до конкретної дії.
Матеріальна допомога за сприяння депутата — окрема тема розмови. Сума її уже обраховується на мільйони гривень. Такий собі своєрідний сніжно-грошовий вал, що котиться з гори і чим далі, тим більше обростає. Відмова, навіть вмотивована, сприймається з образою, що зрозуміло з позицій заявника. Схоже, виборці уже призвичаїлись до думки: виникли труднощі — Матвієнко допоможе. І допомагає. Скажімо, по виборчому округу понад дві третини заяв задоволено. Позитив очевидний, але є серйозні побоювання, що допомога не завжди потрапляє тим, кому найбільше потрібна. Звідси і виникли критерії першочергового, а не загальнообов’язкового, як дехто зрозумів, її надання найбільш соціально вразливим верствам. Що справедливо і високогуманно. Мені доводилося бачити сцену з перевдяганням у нужденне взуття і куфайку на прийомі в народного депутата доволі солідної і пишної дами. Випадок далеко не типовий, кумедний і гнітючий, з елементами самоприниження, з відвертим нехтуванням інтересами справді нужденних.
Народного депутата сьогодні розглядають в окрузі не лише як законотворця, але і як представника всіх гілок влади. Правильно це чи ні — навряд чи доцільно з’ясовувати, але так є, так і буде, бо високоповажні посадовці в поліщуків не вельми часті гості, а коли й приїжджають, то майже не контактують з робітниками, селянами, пенсіонерами... Тому все, що наболіло, перекипіло і гнівно нуртує, вислуховує П.В. Матвієнко. Благо, у нього так званий імперативний мандат, що тісно пов’язує його з виборцями, робить виразником їх волі.
Згадується недавня зустріч депутата з жителями Коростеня, які прийшли на прийом і вщерть заповнили зал засідань. Коло проблем, що порушувались, було надзвичайно широке. Павло Володимирович уособлював для присутніх і судову, і виконавчу, і президентську, і самоврядну владу, притім не місцевого значення, а загальнодержавного. З точки зору пересічного виборця це легко пояснити: він воліє піднести значущість і вагомість свого народного депутата до символічних висот і необмежених прав. Павло Володимирович це тонко вловив і не піддався на спроби втягти себе в безплідні дискусії. Зрозуміли це і люди, бо прийом більш як трьохсот громадян пройшов на принципах взаємоповаги і взаємокористі.
Практично в кожній суспільно корисній справі, що звершилась або звершується в окрузі, є частка «вини» народного депутата. Він ніколи не ставив завдання здійснити в окрузі соціальну або економічну революцію, а прагне, передовсім, посприяти конкретній людині, конкретному селу, установі або підприємству. Важко, просто вже немислимо уявити собі життя без цієї допомоги, бо вона, по суті, підтримує весь механізм взаємовідносин у будь-якій суспільній сфері і є своєрідним стимулятором розвитку.
Уважно стежу за депутатською, зокрема, законотворчою діяльністю Павла Володимировича. Без поступок на вік і на дебют: вона достатньо широка і всебічна, вона дисциплінована, що дуже важливо на фоні існуючої розбещеності. Можливо, їй бракує гласності, популяризації — це так. Але, схоже, П.В. Матвієнко добровільно записався до парламентських чорноробів, які не з’являються щоденно на телеекранах, а в копіткому, напруженому режимі працюють над законами. Певна річ, і над тими, що вдосконалюють банківсько-кредитну систему, яка, в свою чергу, здатна серйозно підштовхнути економіку.
Павло Володимирович, як і його батько, Володимир Павлович — професійні банкіри. Для них фахова совість і честь — не абстрактні поняття, вони жодного разу в житті через них не переступили. Докази? Серед мільйонів клієнтів і вкладників Промінвестбанку й банку «Національний кредит» — жодного обдуреного, зневаженого, ошуканого. До чого це? Законопроекти, подані чистими руками, служитимуть тільки на благо народу. Ми мали нагоду в цьому ще раз переконатися.
П.В. Матвієнко дуже швидко став своїм. Певне, дається взнаки і родове коріння, і притаманна депутатові співчутливість, і відсутність погорди. В листах йому пишуть різне, але частенько цілі колективи підкреслюють, що на виборах одностайно віддали за нього голоси. Така собі невинна, нешкідлива маленька хитрість, яку ні довести, ні спростувати не можна, але вона доводить, що виборці хочуть бачити його своїм. І Павло Володимирович відповідає однаковою для всіх приязню, ані разу не уточнивши, як хто голосував, які в кого погляди, хто кого зараз підтримує... «Для мене існує один виборець із ста шістдесятьма тисячами голосів», — якось наголосив депутат, і в цих словах захована прекрасна істина.
У період затишшя, коли не вирують ідеологічно-виборні пристрасті, зриміше постають люди практичної дії. Щоб їх належно оцінити, одного погляду мало, потрібен час і неупереджений аналіз. Не завжди в таких поточних оцінках торжествує справедливість, проте в підсумку вона перемагає.
Сказати, що народний депутат України П.В. Матвієнко торує гладенький шлях до виборців, буде необачно. На цьому шляху трапляються і баюри, і вибоїни, і перешкоди. Проте — і в цьому впевнена більшість — Павло Володимирович з нього вже не зверне, бо, йдучи, він збагачується духовно, набирається сил і водночас прокладає дорогу до себе, утверджуючись як особистість, як народний обранець. Петро МИХАЛЬЧУК,
«Древлянський край»
від 09.04.03, № 28 Вітаємо членів ПНЕРУ
з перереєстрацією партії! |
