Бомбей Бомбей, Бомбей, далеке місто,
Життя шалена круговерть...
Здається, все на світі вмістить –
Народження і поруч смерть. Морські ворота – всім знайомі.
Блакиті сяюче тепло...
І світиться, немов з-під грому,
Індійське стомлене чоло. Ми прибули із України,
Щоб мати досвід і знаття –
Про долю кожної людини,
Про древню мудрість і життя. Довкруг екзотика незвична,
Не все побачиш із вікна...
Та на землі одвіку вічна
Твого народу таїна. Строката Індіє і суща,
Ти мов привиділась мені:
І вікові тропічні пущі,
І поруч темні курені. Ти велелюдна і печальна,
Немов історія сама:
Горіхова, безхлібна, чайна,
А ночі – грозяна пітьма. Та все життя перемагає,
Виходить сонце з темноти,
Де обрії твої безкраї,
І треба ще до них дійти.
В бідацькій і сумній тривозі,
Де вистачає скрізь біди,
Та щоб не впасти на дорозі,
Добути хліба і води. Уже до всього люди звикли,
Та більше – до земних проваль...
Індуси – то народ великий,
Вони розвіють ще печаль. І спалахне жива перлина –
Душі непереборна грань.
Зведеться до небес людина,
Забудучи про біль ридань. З плечей могутніх скине втому,
Як щедра навесні трава...
В краю своєму –
не чужому
Повстане Індія жива.
Рукостискання у Берліні Я пам’ятаю липень у Німеччині,
Тамтешні друзі привітали нас.
Ми спільно банк задумали відкрити,
Щоб Україна мала там гніздов’я.
З програмою пан Штраус виступав –
І виклав її щиро, достеменно,
Щоб банк в краю чужому
Не став банкрутом випадково. Події розгортались якнайкраще,
Як кажуть, від порога нам стелили
Та щедро і гостинно зустрічали,
Щоб ми душею скорше відкривались –
І не шукали журавля у небі. А ми Берлін уважно розглядали,
Щоб уявити, де ж гніздов’я наше,
Де промінь той, що спалахне в Європі –
І принесе надію в Україну.
Настав нарешті день рукостискання,
Довір’я на долонях засвітилось,
В’язалося зі словом добре слово –
І скріплювалось розумом і серцем. Тож нині, вже на відстані доріг,
Мені канали у Берліні світять,
Дерева зелен-віття простягають;
А я ще відчуваю руку дружби –
І чую щире слово привітання,
Що там і наша праця вкорінилась,
А де коріння – там життя і люди. Друкується за книгою Володимира Матвієнка
«На рідних роздолах».
Київ, «Український письменник» Нащадки волхвів Сьогодні народна пісня все менше звучить в наших оселях, а теле- і радіоефір більше зайнятий проблемою елементарного виживання українців. А так хочеться, щоб було навпаки – був хліб і була пісня – одне з найбільших надбань українського народу, щоб звучала вона у супроводі бандури – одного із святих наших символів.
Саме пропаганді української народної пісні, яка нині, як ніколи, потребує захисту, присвятив свій творчий вечір «Пісні народної справжня глибінь» організатор і ведучий – поет, бандурист, журналіст Ярослав Чорногуз. Кожний охочий міг завітати до невеликого, але дуже затишного залу Фонду сприяння розвитку мистецтв на Фролівській, 1 і насолоджуватися українськими народними піснями та романсами українських композиторів у супроводі бандури, поезіями та просто чудовою атмосферою вечора. Віртуозним виконанням творів присутніх порадували й артисти Національної заслуженої капели бандуристів України Роман Походня та Руслан Шевченко.
Ярослав Чорногуз свого часу був учнем відомого кобзаря Павла Супруна. Понад 17 років пропрацював завідувачем відділу журналу «Українська культура» – понад 10 років вів рубрику «Взяв би я бандуру». Нині є членом Ради Національної Всеукраїнської спілки кобзарів, артист Національної заслуженої капели бандуристів України, викладач історії кобзарства України в студії при капелі, автор двох поетичних збірок. На вечорі, який пройшов у формі літературно-музичної композиції, звучали поезії автора – увазі слухачів була запропонована збірка віршів «Симфонії кохання».
«Музикант малює твори музикою, як художник фарбами», – так можна сказати про те, що відбувалося у залі Фонду. Добре, що знайшлися люди, які допомогли організувати цей вечір. Серед його спонсорів була й Київська організація Партії національно-економічного розвитку України. Автора й виконавця, а також усіх шанувальників народної творчості привітав Дмитро Гончарук – голова Київської організації ПНЕРУ.
«Якщо сучасна естрада приносить прибутки, то народна пісня тримається лише на ентузіазмі...» – слова Ярослава Чорногуза, які характеризують стан народної творчості сьогодні. Та все ж: «Кобзар – це не жебрак, а воїн». Тож українські кобзарі, що походять ще з язичницьких волхвів, продовжують нести крізь віки народну мудрість, пам’ять поколінь і наші духовні цінності. Олександр ЛЕВЧЕНКО
|
