Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тільки камінь має.
Сидір Воробкевич
Краплі цілющої живиці

Почну з листа, отриманого з нашої зеленошумної Житомирщини. У ньому – біль і сподівання, голос мудрості, історії і сьогодення. Ось лише уривок з нього:

Шановний поете!
Звертаюсь до вас, як до земляка і людини, котра пов’язала свою творчу долю з піснею. Тобто є автором багатьох відомих і популярних пісень, серед яких і незрівнянні «Чорнобривці», - оті, що насіяла мати. Певна, що Ви, як ніхто інший, зрозумієте моє обурення і мій біль з отого новорічного пісенного «подарунку». Коли не прозвучало жодної української мелодії, хоч виконавці живуть у нашій суверенній Україні. Щоправда, вони таки більше виконують, а не співають свої «улюблені» витвори, зокрема, оцю суцільну пошлість «Я больше не прошу» (виконує Н. Радковська), чи, скажімо, виконана з притиском і наголосом на шулявське походження Г. Кричевського «Я родился на Шулявке на блатной», де є такі «неперевершені» рядки: «Крещатик, Крещатик, я по тебе иду на дело». На жаль, мало чим відрізнялись лексикою і змістом інші наспіви. Наприклад, пісенька з блатного репертуару К. Плай «Постой паровоз, не стучите колеса» тощо.

Як бачимо, коментарі тут зайві. Та й саме виконання було нижче умовного рівня, або ж, як говорено російською мовою, «ниже плинтуса». Можливо, тому вже в іншій пісні Н. Могилевська погрожує своїм слухачам: «Я покидаю этот город навсегда». Погроза, щоправда, залишається на словах, а виконавиця ніяк чомусь не покине столиці. Хоч мільйони телеглядачів тільки пораділи б від щастя не слухати подібних виконавців.

Нагадаю, що в тій новорічній програмі, крім уже названих вище, звучали «А снег идет» (виконавиця Анюта), «Как много лет» (Д. Клімашенко), «Погода, плохая погода» (група «Експрезиденти»), «Ах, ты доля моя, доля» (О. Москаленко), і навіть «патріот» української мови В. Павлик виконав російськомовну пісню «Зимний сад».

Все це, як на глум, транслювалось на першому національному телеканалі. Зауважимо, назва каналу – перший національний є, а де ж національне мистецтво, де українська пісня?

До речі, на українському телебаченні існує творче об’єднання «Музика», яке очолює Олена Мозгова. Згадане об’єднання чомусь не підготувало пісенної новорічної програми. А тому волю взяла «блатная Шулявка». Про українське слово, певна річ, тут і мови не може бути. На мою думку, ця проблема не дуже цікавить і президента телерадіокомпанії І. Сторожука та В. Климчука, який очолює ТРК «Ера», адже перший національний телеканал купив В. Рабинович, тож і програми передач продаються та купуються. Звичайно, у цьому розмаїтому, багатонаціональному світі кожний народ і народи ми пізнаємо з їхньої самобутньої культури, а конкретніше – з мови.

Для багатьох з нас, як заповіт, звучать рядки видатного педагога, академіка Василя Сухомлинського, з яким я листувався і мав честь бути особисто знайомим. Ось цей заповіданий вислів: «Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, - це людина без роду і племені». І далі: «Той, хто не знає рідної материнської мови або цурається її, засуджує себе на злиденність душі». Отже, без рідної мови душа людська порожніє, спустошується і чахне.

З молодих років у мене зберігається кілька зошитів з тодішніми записами народних пісень, а також прислів’їв та приказок на Поліссі. Час від часу перечитуючи їх, не перестаю дивуватись: яка ж то дивовижно поетична сила народного слова! Скажімо, у наших краях не просто льон цвіте, а за лісом, за перелісом синій вогонь горить. Не звичайна вода з живої кринички, а джерелиця. У мого знайомого садівника дерева не тільки цвіли, а набростились цвітом.

З тих років я назавжди запам’ятав, що в поліщуків добре слово не тільки щире, тепле, а ще й житнє, як от: гарна, як наливне жито. Житня нива, наче погідним небом укрита.

Звичайно ж, це лише краплі поетичної живиці моїх краян. У згаданих вище зошитах знаходжу і такі дійсно мистецькі зблиски, порівняння, характеристики: весела, як весняний жайворонок; зелена, як рута; лежить, наче камінь на душі; жвавий, як рибка у річці; пропав, як у воду впав... Прикладів можна наводити багато, адже все це невичерпна криниця народного бачення і мислення. І жаль, що ми не користуємось цією щедрою красою в розмові, в побуті, в щоденному житті. Де ви ще почуєте отаку влучну характеристику: насупивсь, як чорна хмара.

Материнська ласка
Сьогодні багато і повсюдно говорено про національну ідею. Повторюю, лише говориться. Але ж і глухому зрозуміло, що національна ідея повинна втілюватись у життя саме національною, тобто української мовою. Лише тоді вона стане живою, діючою реальністю.

А що ж ми чуємо, скажімо, у рідній столиці, красені Києві? Прикро і боляче, але все чужерідне, окрім, звичайно, Шевченкового, Франкового слова. Певна річ, найбільше суржику, такої собі мішанини, «киево-святошинского наречия», від якого найперше хочеться затулити вуха. Давно переконаний, нам треба рішучіше, принциповіше відділяти зерно від полови, щодня відсіювати і пересіювати, щоб залишились лише добірні, ваговиті зерна. Робота, як кажуть, селекційна, але ж необхідна в літературі, особливо у мистецьких розсадниках, де стільки чортополоху розрослось. Адже слово рідне з колиски і до останнього подиху – наша духовна праоснова. Воно для українця-хлібороба – то засів і зажинок, веснянки і гаївки, купальські та вечорницькі дійства, нарешті колядки та щедрівки. І так з року в рік, від роду до роду, із покоління в покоління, буднями і святами передавалось оте розмаїте, повноголосе і дивовижне самозбереження народу: слово – материна ласка і слово – живосилля.

Думаю, шанувальникам української літератури відомий афористичний вислів нашого класика Юрія Федьковича: «Дитина без школи, що рільник без поля». Отже, письменник-гуманіст і сьогодні нагадує нам, що треба вчитись, дбати про утвердження рідного українського слова, в тому числі і на першому національному телеканалі. А нам, на превеликий жаль, показують зовсім протилежне, причому, як надію на прийдешній рік. Особисто я, та багато літераторів, журналістів, з якими розмовляв уже в нинішньому році, висловились однозначно: «Це образа українського народу, котрий віками живе на цій землі, творячи хліб насущний і власну долю. Образа, - іншого слова і не добереш». Адже рідна мова – основа культури кожної нації, найбільший, найдивовижніший її скарб. Тож цілком природно приходять на пам’ять рядки одного з найспівучіших наших поетів-сучасників Андрія Малишка:

Буду я навчатись мови золотої
У трави-веснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.
Буду я навчатись мови-блискавиці
В клекоті гарячім кованої криці,
В корневищі пружному ниви колоскової,
В леготі шовковому пісні колискової.
Учітесь, читайте...

Уміння бачити, уміння читати і збагачувати себе духовно – то від народження внутрішня потреба людини. І вона повинна звучати не в деклараціях, а реально в житті, в самому баченні, тобто в прозрінні. Певен, що це першочергове завдання не лише батьків, а всієї нашої педагогічної науки, мистецько-культурних закладів та інституцій і, звичайно ж, засобів інформації. Отже, навчаймось бачити і мислити, щоб, зрештою, не бути одуреними, щоб могли розрізнити: де справжнє, вартісне, талановите, а де – звичайна підробка.

Згадаймо рядки нашого національного генія Тараса Шевченка:

Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.

Такий він – промовистий і пророчий Шевченків заповіт на всі часи, для всіх і для кожного – від академіка, вченого і до хлібороба, ратая, сівача.

Здавалося б, ще з дитячого садка, з перших класів школи ми прагнемо вчитись найголовнішому – жити і здобувати знання, щоб вирости людиною, гідною свого талановитого народу, своєї матінки-України. Та на превеликий жаль, нам ніколи не вистачає часу, аби всебічно осягнути цю прадавню життєву мудрість. Життя минає швидше, ніж ми пізнаємо, берем у дорогу його науку. Тому, як на гріх, у дорозі чи вдома надто затримуємось. А тим часом життя пролітає, як мить, з реактивною швидкістю. Наче воно і не було нашим, наче ми не відчували, не творили його щоднини.
Прикро, але мусимо зізнатись у цьому, принаймні хоч собі та найближчим друзям.

О, зупинись, летюча мить! Адже великий Кобзар нагадує нам щораз і щодня:

І чужому научайтесь
Й свого не цурайтесь.

Певен, що ці заповідані українським пророком рядки, надзвичайно сучасні і нині, коли русифікація не обминає жодної суспільної, виробничої і культурної сфери в Україні. Тому цілком природно буде, якщо свої невеселі роздуми я закінчу публіцистичним словом від імені Десни і Дніпра, тобто снагою одвічних джерел, біля яких живе, трудиться і творить добро на землі відроду працьовитий і невтомний народ України. Отже, дихання слова:

Слово – перше дихання, хоч буває сумне,
А як скрикне душа, – вмить злетить вогняне.

Струни кобзи озвуться в наш розбурханий час
Про зорю України та про долю – про нас.

То уроки Тараса, як добро для добра:
Люди, вчіться свого у Десни і Дніпра.

То святиня народу, його мудрість і честь,
Все немовби із пісні – і такий він увесь.

Сівачі, будівничі – зроду мужні сини,
У труді, як у битвах, – нездоланні вони.

А байдужих і ницих до своєї краси
Легко можна купити і за шмат ковбаси.

Слово матері – вічне, як поклик життя,
То ж воно зберігає наші душі й чуття.

Чую нації душу – отчу мову свою
У прабатьківськім, ріднім і в далекім краю.

Запашна і співуча, мово – доле моя,
Це ж тобою пишаються і родина й сім’я.

Лиш вона повертає нас на теплий поріг,
Чую голос її, мов душі оберіг.

Тож вертаймось, братове, із небесних висот
До джерел, де живе український народ.

Микола СИНГАЇВСЬКИЙ,
поет, заслужений діяч
мистецтв України