З життєвого лану
Риси творчого портрета
Володимира Матвієнка

Сьогодні, уже з досвіду років, Володимир Павлович може сміливо сказати, що його літа – то його не змарноване, повноцінне багатство. І якщо відверто, дивлячись правді в очі, то є чим пишатись. Адже багато зроблено, звершено такого, що назавжди залишиться у пам’яті сучасників і наступних поколінь. Матвієнківський слід на землі не заросте осотом забуття. В Україні та й далеко за її межами ім’я банкіра, економіста, державотворця Володимира Матвієнка не потребує якихось додаткових рекомендацій. Він завжди був і залишиться самим собою. А в тих, часто викривлених, пристосуванських умовах чи ситуаціях, повірте, це було не так легко. Життя мало не щодня вимагало суто людських випробувань характеру, принципів душі і совісті. Як відомо, поступатись чиновницьким забаганкам значить зраджувати собі.

Варто зауважити, що в таких випадках, життєва доля, слава Богу, не завжди відверталась від В. Матвієнка. Справжніх професіоналів, досвідчених фахівців вона до певної міри завжди оберігала. Адже талановиті люди конче потрібні завжди і всюди – в економіці, в банківській системі, в бізнесі, в науці, в кожній виробничій сфері. Напевне тоді ми бачили б і відчували зовсім інші результати від нашої праці, громадських клопотів тощо. На жаль, поки що на папері фіксуються лише добрі наміри, а до здійснення їх, як до обрію. Здається, у нас нині порадників більше, ніж трудівників, котрі здатні виконувати взяті зобов’язання.

Реальна ж економіка потребує самовідданих, невтомних виконавців, тобто «прорабів духу». Бути господарем – це передовсім втілювати в життя свої задуми, отже, розпочату справу доводити до завершення. Саме таких принципів дотримується Володимир Павлович, а звідси і довір’я людей до Промінвестбанку, і до того, хто його очолює. Адже численний колектив Промінвестбанку це, по суті, фінансова держава і тут, сказати б, діє своя внутрішня законодавча і виконавча конституція. Тобто своя наука і практика.

Та й сам Голова Правління банку – практик з багаторічним стажем. Якщо коротко, то Володимир Павлович – це передовсім рух і дія, тобто робота професіонала-економіста і щоденна громадська діяльність. У цьому двокрилі, по суті, все доброчинне життя відомого в Україні і далеко за її межами банкіра, фінансиста В. Матвієнка. Тобто робота на благо суверенної України, людського добробуту – його життєве кредо. І це не просто красиві сценічні слова, а перш за все, багаторічна праця, позиція громадянина і патріота.

Я розмовляв з людьми різного віку з різних міст на Донеччині, де свого часу працював Володимир Павлович, і всюди чув лише добрі слова на його адресу, як скажімо: він завжди залишався самим собою, господарем слова і діла, істинним державотворцем, істориком з досвідом економіста. А ще – людиною власного бачення і поступу, як і належить справжньому історику і практику.

Тож мені залишається додати, що літа і роки В. Матвієнка, наче повнозерне колосся з його життєвого лану, рано чи пізно приходить хлібом насущним у домівки людей рідної України. А це, напевне, і є творче поєднання щедрої людської душі і роботи.

Роботи і душі.
Що записано в книгу життя
Для Володимира Павловича книга життя, її розголосе, багатогранне розмаїття, її людські напружені будні стали живим відлунням віршованого слова, тобто мистецьким покликанням.

Справді, поетичні іскри він часто знаходить там, де їх, на перший погляд, не могло бути від природи, і тоді слово, зігріте людським диханням, набирає живої поетичної плоті.

Родинний древлянський край у свідомості людини і поета В. Матвієнка стає невід’ємною часткою історії, а отже, причетний до подій всеукраїнських, всенародних.

Люди, котрим щастило бути в товаристві В. Матвієнка, спілкуватись чи працювати з ним, неодмінно відчували його вражаючий, непроминущий оптимізм, животворні, глибинні джерела його душі. Я часто ловлю себе на думці, що він дійсно володіє невичерпним даром більше віддавати людям, аніж брати від них. Іншими словами, жити з людьми і для людей, навзаєм ділитись радістю і болями.

Придивіться уважніше, він сміється по-дитячому, отим безпосереднім сміхом людини, впевненої у своїх задумах, у тому, що день прожито немарно, що зерно добротворення обов’язково проросте в людських душах, у пам’яті батьків і дітей. А заради цього, попри всі тимчасові негаразди, варто жити і невтомно сіяти розумне, добре, вічне.

Отже, запалений вогонь людяності не гасне, а мовби продовжує натхненне життя сіятеля. Тому сійся-родися, щедро колосися, життєва нива поліщука, істинного сина древлянського краю.

З цього погляду хочеться з усією щирістю додати: Володимир Павлович справді наш поліський багатогранний характерник. А тому і люди завжди охоче горнуться до нього, щоб разом поспілкуватись, поміркувати, порадитись про наше, не дуже веселе, нинішнє життя-буття.

Та це лише невеличкий штрих до характеристики В. Матвієнка. Загалом же він – людина твердої життєвої позиції, мужнього і рішучого характеру. Напевне, таким і має бути справжній економіст, банкір, державотворець.

За роки своєї роботи і спілкування з Володимиром Павловичем я переконався, що він, може, як ніхто інший уміє працювати. І поле його діяльності, його щоденної праці надзвичайно широке: економіст, банкір, дійсний член кількох академій наук, державотворець, громадський діяч, поет, публіцист... Це далеко неповний перелік його зацікавлень, причому не тимчасова, мовби зустрічна, причетність, а тривала, достеменно творча робота. Недаремно ж Володимир Павлович підтримує дружні стосунки з багатьма відомими сучасниками, творцями поезії, музики, живопису, як скажімо: поети Б. Олійник, М. Луків, В. Герасимов, композитори В. Волощук, Є. Пухлянко, П. Дворський, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, академік А. Авдієвський, диригент В. Здоренко, народні артисти України О. Гурець, В. Степова, Ф. Мустафаєв, Г. Булах, Н. Шестакова, заслужені артисти С. Торбенко, І. Семененко, Н. Бучинська. Перелік можна продовжити.

Я не раз переконувався, що люди багатьох обдарувань, збагачені народною мудрістю, здатні залишити в душі співрозмовників таке приємне, обнадійливе, часом захоплююче враження. Таким надійним добротворцем і є В. Матвієнко.

Хочу наголосити ще на одній пристрасті Володимира Павловича, а саме: у пісню він, здається, закоханий назавжди, самовіддано, по-юнацькому. Звичайно ж, обличчя пісні, як обличчя митця. У ньому передовсім мають бути і душа, і голос і, певна річ, поєднання внутрішньої глибини і зовнішньої краси. Та це й закономірно, адже пісня твориться для багатолюддя, для всіх. І в ній від народження зримо відчутні всі людські і художні риси, притаманні цьому демократичному жанру.

Пісенний жанр вимагає від поета особливо чутливого таланту. Адже в кожному рядку, в поетичній строфі словотворець має водночас почути і навіть уявити музику, яка окрилить його жадане, виколисане в душі слово.

Можливо тому у пісенній світлиці Володимира Павловича так барвисто, зоряно і видно далеко на всі сторони світу. До речі, його ім’ям названо малу планету № 6622.

Пісня для В. Матвієнка – то живлюще джерело його творчої праці. У ньому срібною струною багатоголосо дзвенить і перелунює незабутній голос матері із рідного села Білка на Житомирщині і тітки Серафими, яка уміла зачарувати своїми піснями краян. Там, як і родове коріння, його колискова мелодія і натхненна пісня зрілості, яким, наче святиням, поет щедро відкривається душею. Адже найчастіше у своїй поетичній творчості він прагне осягнути всю Україну, її зеленошумні лісові і степові роздоли. Та й сам Володимир Павлович красномовно про це засвідчує: «Карпати величаві і Полісся – то все одного серця доля-пісня».

Воістину В. Матвієнко уміє цінувати час, мовби ущільнює свій робочий день, а тому і встигає зробити більше задуманого і спланованого. А від зробленого, звершеного, як підказує життя, подовжується і наступний день, тож людина збагачується духовно, викроївши вільну годину для цікавої книги, музики, живопису і всього, що потребує душа. Тому, без перебільшення, можна сказати, що Володимир Павлович – володар свого часу, а відтак уміє відчувати нерозривний зв’язок минулого з сучасним. Про це свідчать його публіцистичні книги, наукові статті, історичні розвідки, а також поетичні твори, зібрані у книжках «На рідних роздолах», «Люблю я свою Україну», «Пісня моя зоряна», «Душі моєї хвилювання» та інших.

Село має вставати з колін

Не раз, не двічі доводилось чути болючі роздуми В. Матвієнка про зубожіння, у якому опинилось більшість людей в Україні. Своє гірке обурення Володимир Павлович, звичайно, висловлює часто вголос, рішуче і переконливо: «Вся біда в тому, що не вміємо чи не хочемо господарювати, забуваємо кращі традиції предків, їхнє уміння творити хліб і до хліба. Як це можна, щоб на таких всеплодющих чорноземах дожитися до жебрацтва. Ось над чим повинні задуматись наші соціологи, економісти, письменники, філософи та всі мислячі українці. І не просто задуматись, а бити на сполох. Треба, щоб нарешті українське село встало з колін. Щоб одвічні гречкосії не ходили з простягнутою рукою. Житиме село – житиме Україна».

Певен, що багатьом історикам, політикам, вченим різного фаху та журналістам стануть у пригоді публіцистичні книги В. Матвієнка «Держава і банки», «Автограф на гривні», «Роздуми банкіра», «Промінвестбанк: стратегія відтворення», у яких автор неоднораз наголошував на життєвих проблемах нашого сьогодення. До речі, не обминає їх Володимир Павлович і в своїй поетичній творчості. А відтак і закінчую ці нотатки рядками з його сповідальної поезії «Люблю я свою Україну»:

Фото Сергія ЦИГАНКОВА