Першого дня зими ми їхали до Коростеня – у виборчий округ народного депутата України Павла Матвієнка. Напередодні Павло Володимирович провів тут черговий прийом у своїй громадській приймальні. Розповідає водій: «Ви б бачили, що робиться! Люди чекають заздалегідь, потім буквально штурмують приймальню. Кожен зі своєю бідою. Ми теж голосували, і нам дайте! Деякі вже навіть не просять – вимагають, кричать, сваряться».
Нещодавно на нараді зі своїми помічниками-консультантами Павло Матвієнко зазначив, що час від часу їм слід бувати разом з ним на прийомі громадян, щоб глибше розуміти соціальну ситуацію, що склалася в окрузі. «Стільки заяв, прохань – навіть зафіксувати їх важко, не те що виконати. Але як можна не допомогти, коли бачиш весь цей людський біль і знаєш, що сам зараз повернешся до теплої, затишної, захищеної родинної оселі…» Його батько, Голова Правління Промінвестбанку Володимир Матвієнко, також звертає увагу на велику кількість звернень по допомогу, які надходять на адресу банку та Партії національно-економічного розвитку України. Його позиція – треба насамперед наполегливо та прозоро працювати, сплачувати податки, забезпечувати коштами державу. Інколи він каже: «Всім не допоможеш». І продовжує допомагати.
На Житомирщину ми їхали, щоб привезти до Києва людину, яка вже три роки прикута до ліжка. Цього дня о п’ятій годині відходив поїзд до Сімферополя, далі – Саки, санаторій ім. Бурденка. Путівка до Криму та проїзд сплачені із фонду ПНЕРУ за сприяння її Голови Павла Матвієнка. 45-денний курс лікування та оздоровлення має допомогти хворій людині встати на свої ноги, відновити психологічну рівновагу.
В Коростені відшукуємо двоповерховий будиночок по вулиці Кірова (про себе відзначаю, що вже був тут, коли під час виборчої кампанії за фінансової підтримки Павла Матвієнка у сусідньому будинку робили ремонт під’їздів). Заходимо до квартири. На дивані напівлежить Світлана – симпатична, приємна жінка. Посеред кімнати – її дорожня сумка та інвалідний візок. В оселі чисто та охайно, але відчувається, що статки в родині невеликі. Незабаром треба вирушати, щоб мати час до відправлення поїзду. Син Світлани визирає у вікно і з захопленням каже, що на такій машині і за півгодини можна Києва дістатися. Пояснюємо, що свій автомобіль надав Павло Матвієнко. Обережно зносимо Світлану і саджаємо до машини. Каже, що їй зручно. На щастя, візок поміщається до багажника. Відразу відчуваєш, з якими труднощами стикаються обмежені в пересуванні люди та їхні родичі. Прощаємося та від’їжджаємо. Услід – благословення і сльози матері.
В дорозі Світлана з цікавістю дивиться у вікно. Каже, що для неї вихід з чотирьох стін – це вже подія. Її зовнішній світ вже три роки обмежений двома напрямками: дім-лікарня, лікарня-дім. Своїх ніг вона не відчуває зовсім, лікарі поставили діагноз «спинальний інсульт». Надія видужати є, але над цим треба працювати. Вона вже їздила до санаторію, де проходила спеціальний курс відновлювальних вправ. Але необхідна системність, щоденні тренування. Вдома вона позбавлена такої можливості. Думаю, що інвалідів, які змогли влаштувати свій побут, небагато. Здебільшого, хвороба – це розбиті сім’ї та злиденність. На запитання про свою родину Світлана зітхає: «Немає ні миру, ні ладу». Після трагедії чоловік поруч з нею протримався недовго. Знайшов собі іншу. На рік молодшу за … їхнього старшого сина. Той, закінчивши школу, не хоче жити з хворою матір’ю та втік до іншої бабусі. Опора Світлани – онкохвора мати та молодший син. «Віталік у мене сильний! – з гордістю каже вона. – Якщо треба, може мене власноруч перенести». Світлана комунікабельна, відкрита людина. Каже, що хвороба не змусила її замкнутися. «Вночі плачу, іноді впадаю в депресію, але беру себе в руки і намагаюся жити повноцінно». За професією вона бухгалтер та перукар. Стриже домашніх, готує. Все – сидячи на візку. Будь-яка робота її швидко втомлює, але вона не здається. Читає, пише довжелезні листи подругам.
Коли Світлана дізналася, що Павло Матвієнко проводить в її місті прийом, вирішила обов’язково туди потрапити. Але можливості дістатися самостійно, звичайно ж, не мала. Зателефонувала, попрохала запросити особисто Павла Володимировича. Розповіла про свою ситуацію, але знітилася і не змогла просити допомогти з лікуванням. «Гаразд, я приїду до Вас, – відповів депутат. – Коли? Можливо, через півгодини». Його не було до вечора. В родині вирішили, що дуже зайнятий справами. Аж тут – дзвінок у двері. Прийшов, подивився, як живе родина, вислухав, пообіцяв допомогти.
І ось вже ми в Києві на залізничному вокзалі. Знаходимо потрібний вагон, приносимо речі. Світлану супроводжуватимуть до Сімферополя, і там – далі до санаторію. Наостанку Світлана просить мене передати через газету її величезну вдячність депутату Матвієнку: «Я радію, що є на землі такі люди, як Павло Володимирович. Радію за себе та за інших. Адже раніше я сама отримувала задоволення від того, що могла допомагати людям, тепер допомогли мені. Дай Боже йому міцного здоров’я та успіхів у всіх сферах його діяльності!»
Із радісним чеканням Світлана думає про те, що зустріне 2003 рік у веселій компанії. Вона дивиться у вікно і вголос розмірковує: «Цікаво, чи буде на Новий рік сніг?» Клим ЩЕРБАТИЙ
Фото автора
|
