Воскреснути, щоб жити

Воскреснути, щоб жити Ми з попелу не раз, не двічі воскресали – І сонце бачили у вранішній імлі. Нас бурі і під небом колисали, Та ми живучі соками Землі. Живем твоїм безсмертям, Україно, Блакить несем у сяючих очах, Щоб ти не всохла, рідна тополино, Щоб корінь від спекоти не зачах. Щоб ми до тебе, хато білостінна, Щораз верталися з трудних доріг – І в радощах ставали на коліна, Цілуючи сльозою твій поріг.
Яничарство Мене питають, навіть часто: Що найстрашніше для країни? Відповідаю: – Яничарство, Що десь приховане в людини. Та яничари – то не людство, А зрада, підлість і падлюцтво. І найстрашніше для держави Його підступне, люте жало, Яке, на жаль, повсюди нині Стрічаєш в рідній Україні. На отчій Землі Дивлюсь, уже й берізки постаріли, Дубки, що юними були, змужніли. І тихо шепотить розрив-трава, – То ж мова матінки-землі жива. Дивлюсь, за обрій сонечко сідає – І на прощання промінь посилає. А все довкруж напружено чекає, Коли в липневу ніч Природа покохає.	Дід Колотуха Дід Колотуха – не лісник, Але давно до лісу звик. Він прочитає по траві Всі таємниці лісові. Хто де пройшов, Хто де пробіг, – І хто кого скубнути міг. Кому окрайця зайчик ніс, Та дременув ще глибше в ліс, Кому сорока на хвості Носила вісті непрості. Кого при місяці, вночі Аж наполохали сичі. Дід Колотуха знає все, Він з лісу загадки несе. А нам розгадувати час, Бо він їх має й про запас. В торбинці носить і в душі, Лишень почни, поворуши. І він – розгадки, жарти, сміх Розділить з радістю на всіх. Така вже вдача в дідуся, Така його натура вся. Співучі слово і душа, – І не торкнеться їх іржа. Тому і скажемо де слід, Що Колотуха – мудрий дід, Що нам повчитися не гріх В дідів і прадідів своїх.
Друкується за книгою Володимира Матвієнка «На рідних роздолах». Київ, «Український письменник»

Апофеоз світла, добра, кохання

Опера П. Чайковського «Іоланта» – один з останніх творів композитора (1891р.). В основу лібрето покладено п’єсу датського письменника Генріха Герца «Дочка короля Рене».

Сюжет вистави нагадує казку. У старовинному замку живе дочка короля Рене Іоланта. Вона не здогадується про свою сліпоту, адже король намагається вберегти її від жорстокої правди і забороняє підлеглим говорити в присутності Іоланти про все, що може викликати в неї підозри та занепокоєння. До саду Іоланти випадково потрапляє лицар Водемон. Він, вражений красою дівчини, закохується в Іоланту та мимохіть відкриває їй страшну таємницю. Розгніваний король Рене хоче покарати Водемона, проте Іоланта рятує його своїм коханням і прагненням побачити світло. Герцог Роберт, з яким принцеса заручена з дитинства, зізнається королю, що покохав іншу і благає повернути йому його слово. Справедливий правитель дає згоду на одруження Іоланти та Водемона, мавританський лікар Ебн-Хакіа повертає Іоланті зір. Вистава закінчується перемогою кохання та світла.

Вперше опера «Іоланта» була виконана 6 грудня 1892 року на сцені Маріїнського театру. З того дня минуло більше ста років, а цей шедевр світової класичної музики не перестав полонити серця казковістю свого сюжету та досконалістю музичної драматургії.

Прилучитися до магічного дійства мали змогу і глядачі Київського державного театру опери й балету для дітей та юнацтва, на сцені якого після піврічної перерви знову з’явилася опера «Іоланта». Вистава зібрала повну залу. Партії головних дійових осіб виконували І. Ладина, В. Грохольський, О. Тарханов, заслужений артист України В. Жмуденко, диригував заслужений діяч мистецтв України Микола Сукач. Ця вистава стала першим досвідом співпраці диригента з творчим колективом театру. Труднощі були, адже працювати таку складну оперу, як «Іоланта», з однієї репетиції – дуже важко. Проте музикантам вдалося дійти у всьому згоди і винести на суд глядачів свою гідну оплесків працю.

Заслужений артист України В. Жмуденко зазначив:

– Вистава вийшла вдалою. Актори працювали з повною віддачею. Нам сподобалося працювати з цим диригентом, працювати з ним було зручно, оскільки він розуміє нас.

Своїми враженнями від вистави поділився і Микола Сукач:

– Враження чудові. На мою думку, сталася мистецька подія. З таким натхненням співали солісти та хор, грав оркестр, що фінальна сцена органічно перетворилася на апофеоз світла, добра, кохання, на гімн Творцю.

Останні акорди супроводжувалися бурхливими оплесками. Вистава пройшла з успіхом, і підтвердженням цьому було захоплення в очах юних глядачів, що, можливо, вперше побачили оперу і, хочеться вірити, не в останнє.

Наталія СУКАЧ