 Як правило, перше враження про керівника складається за поведінкою його підлеглих. Проте досвід спілкування з помічниками Голови Правління Промінвестбанку Володимира Матвієнка, які протягом трьох місяців привітно повідомляли, що “Володимир Павлович у відрядженні” або “в нього нарада”, особливого оптимізму не вселяв. Відомий банкір, один з кращих фінансистів України, який примудрився у буквальному розумінні дістати з неба не тільки зірок, а й планету, уявлявся мені настільки ж неприступним, настільки він був і “недоступним”. На щастя, мій співбесідник належить до тієї категорії людей, непересічність яких не змушує перед ними ніяковіти, – їх авторитет вимірюється не регаліями, а доброзичливістю, життєвим досвідом і мудрістю.
– Володимире Павловичу, Ви постійно працюєте в такому напруженому режимі?
– Не можна сказати, що це звичайний режим, але періодично такі виїзди доводиться здійснювати. Ми розробили комплекс заходів щодо посилення впливу Промінвестбанку на розвиток регіонів і обговорюємо його стратегію й тактику. Я зустрічаюсь з губернаторами, знайомлюсь з персоналом наших філій. Нещодавно у Кривому Розі мав розмову з директором «Криворіжсталі», спускався у шахту ім. Артема на глибину 1045 м.
– Обов’язково треба було спускатися під землю? Ви могли доручити це своїм помічникам...
– Звичайно, можна було цього уникнути: 15–20 хвилин спускатися в шахту, де вода тече, як Ніагарський водоспад, а потім ще годину їздити під землею у вагончику – приємного мало. Зате я на власні очі побачив, у якому все стані. Та й, чесно кажучи, як це так – інші можуть, а я ні!.. Я ніколи не бував у залізорудній шахті, тому окрім виробничої необхідності мною керувала цікавість. В історичному плані для мене ця подія стала подвигом.
– Однак, напевно, траплялися ситуації, коли інші могли робити щось таке, що Вам не під силу, або робити краще за Вас? Почуття заздрощів у такі хвилини про себе нагадувало?
– Я ніколи не заздрю, але схиляюся перед тими, хто досяг чогось більшого, ніж я, і не соромлюся публічно висловити своє захоплення. Проте це не означає, що я обов’язково повинен прагнути досягти рівня цієї людини. Можливо, те, що вміє вона, мені не потрібно або не відповідає моїм принципам.
– А як щодо комплексів?
– Є, звичайно, як у кожної людини. Наприклад, перед авторитетом. Проте здебільшого це навіть не комплекси, а внутрішнє гальмо, яке змушує добре подумати, перш ніж зробити крок. Головне – не вступати в діалог, коли бачиш, що тебе відверто провокують на суперечку.
– У відрядженнях народилися нові поетичні рядки?
– Колись, їдучи в машині, я написав три пісні, але зараз мобілізував себе на інше: мені потрібно розібратися з економічною ситуацією в регіонах, тому, коли з’являється натхнення, намагаюся переключитися на роботу. Є дещо в шухляді, але оприлюднювати його не поспішаю. Хай спершу визріє.
– Пам’ятаєте свій перший вірш?
– Це сталося в 5 класі. У мене була дуже хороша вчителька російської мови й літератури Ольга Іллівна. Коли ми писали твір про Київську Русь, я попросив дозволу написати його у віршованій формі. Вийшло 4 сторінки. Вона не тільки високо оцінила мою роботу, а й помістила її в стінгазету, щоб усі могли почитати. Не буду стверджувати, але, здається, то був мій перший поетичний експеримент. Потім ще щось пробував писати, але нікому не показував – соромився.
Серйозно зайнявся поезією три роки тому, після того, як під час якогось зі свят прийшли поклонитися до пам’ятника князеві Володимиру. Певно, там у мене прозріла душа, бо одразу ж народилася пісня «Князю Володимиру», яку тепер виконує народний артист України Фемій Мустафаєв. До речі, її звучання запрограмоване в годиннику дзвіниці Михайлівського Золотоверхого о 21.00.
– Володимире Павловичу, а коли женихалися – присвячували своїй дружині вірші?
– Аякже! Їй це дуже подобалось. Коли донька народилася, я записки в пологовий будинок у віршованій формі писав. А взагалі практично кожен мій вірш має свою історію. Скажімо, пісню «Калина», яку теж присвятив дружині, привіз із Житомирщини, з батьківської землі. Там у дворі росте кілька кущів калини, а оскільки ми їздили туди в кінці травня, вона саме цвіла. Не встиг я озирнутися – Галина вже наламала букет. Ну що тут можна сказати?! Виховувати? Не допоможе. Я сів за стіл, написав вірша й подарував їй. Пообіцяла, що більше так не робитиме.
– Де Ви, до речі, познайомилися?
– У трамваї.
– Вона знала, що банкіри дуже популярні у слабкої статі. Ревнувала Вас?
– Про що Ви говорите! Вона почала ревнувати мене ще до весілля. Я тоді був навіть не банкіром, а кредитним інспектором. Після роботи читав лекції в металургійному інституті і не дай Бог було затриматися хоч на хвилинку! Тільки я на поріг, вона одразу: «Де був?» Пояснюю, що довго чекав трамвая – не вірить. А якщо на 10 хвилин запізнювався, то губи надимала надовго...
– У ваших дітей досить велика вікова різниця – син на дванадцять років молодший за доньку. Хотілося мати спадкоємця, який би продовжував не тільки рід, а й батьківську справу?
– Донька в мене теж економіст – це я щодо професійної спадковості. Проте справа не в тому. Просто у дружини були проблеми зі здоров’ям.
– Чи обов’язково дружині банкіра бути домогосподаркою?
– Галина не та людина, яка сидітиме, склавши руки. Коли ми познайомились, вона була старшою піонервожатою, і цим все сказано – скільки її знаю, вона весь час хотіла керувати. І зараз мною командує. Ми нещодавно здали новий житловий будинок на Харківському масиві, в якому зробили магазин, і Галина там на добровільних засадах допомагає. Кажу, щоб випросила хоч пару сотень гривень зарплати, а вона тільки рукою махає.
– Цікаво, а хто у вас в сім’ї головний «банкір»?
– Раніше гроші рахувала дружина, а зараз ніхто, бо вдома їх просто немає. Коли їй треба, я знімаю зі свого рахунку, хоч частенько «забуваю» про її прохання – скільки не дай – все мало. Та й для чого їй гроші? Одягнена, взута...
– Бути заможною людиною в наших умовах не тільки фізично небезпечно, а й психологічно непросто. Чорна заздрість, брудні звинувачення у вічі й поза ними – все це Вам, мабуть, відомо. Ви кожного разу намагаєтесь «відмити» своє добре ім’я чи вже виробився імунітет до подібних випадів?
– До такого звикнути неможливо. Все почалося тоді, коли ми побудували нове приміщення банку – «Манхетен», як дехто єхидно каже, а поки були обідраними, не цікавили нікого. Ми ж своєю природою так і залишились більшовиками: якщо в тебе є більше, ніж у мене, треба «поділити».
Я завжди зважую: якщо у цьому конкретному випадку образу можна стерпіти, якщо вона не зашкодить моїй репутації – змовчу. В іншій ситуації дію за принципом «якщо на тебе плюнули – треба витертися». Можу загорітись миттєво, як електрична лампочка, і за кілька хвилин згаснути. Якщо не отримаю інфаркту, боротимуся. Загалом мої недоброзичливці не раз робили на це ставку: влаштовували психологічну атаку, розраховуючи на те, що моє серце не витримає.
– Це не означає, що на тому, хто Вас так «запалив», Ви ставите хрест?
– Я ніколи не поступаюся своїми принципами, у всьому люблю порядок і всі питання вирішую цивілізованим способом, тому просто вказую цій людині на її місце, щоб вона даремно не витрачала часу й сил, а потім переконую в своїй правоті. Якщо людина не готова мене сприймати, міняю тактику, але роблю все еволюційним, а не революційним шляхом: будь-яку систему треба перетворювати, не ламаючи її.
– Вас ніколи не пробували шантажувати?
– У більшості випадків усе це робиться на замовлення – через ЗМІ, коли я когось упіймав на гарячому. Тоді, щоб уникнути неприємностей і змусити мене відступити, на мене намагаються тиснути. Проте я не здаюсь і не піддаюсь. Чого боятися? Крім зарплати, чесно зізнаюся – чималої, нічого не маю – ні заводів, ні фабрик. Є, правда, город під Києвом. Одягаюся і харчуюся теж так, як й інші. Може, з’їдаю більше, так у мене ж і комплекція відповідна, але точно так, як і всі, їм картоплю, часник, оселедці.
– ...Осетрину, ікру.
– Ні, до цього я байдужий, а от картоплю в кожушках і сало люблю. У будь-якому випадку, суспільство я не об’їдаю, зате заробляю гроші, які слугують розвиткові економіки держави.
– На городі часто буваєте?
– Так, раз на тиждень обов’язково туди їжджу. Я повинен знати, як там справи. Скільки сил вкладено в ті піски! Але дивіться, який часник виростив! Був у мене недавно один спеціаліст-городник, сказав, що такого часнику ще не бачив. Мені подобається поратися на грядці, проте це не означає, що вся робота лежить на мені – там є кому працювати.
– Це з батькової легкої руки Павло Матвієнко став Головою Правління банку «Національний кредит»? Важко повірити, що в 25 років без протекції можна було зробити таку кар’єру.
– Банк «Національний кредит» створений без участі нашого банку, а тому до призначення сина я абсолютно не причетний. Павло закінчив Київський державний економічний інститут, два роки стажувався в Лондоні за спеціальністю «Банківські й міжнародні фінансові організації», працював у міжнародному департаменті Промінвестбанку, зараз навчається в аспірантурі. Нещодавно написав книгу «Промінвестбанк в економічній системі України». У 1997 р. йому запропонували посаду заступника Голови Правління банку «Національний кредит», а через рік на загальних зборах акціонерів призначили Головою Правління.
– Він балотувався в народні депутати по 221-му округу. Для Вас було принципово важливо, щоб він переміг?
– Його кандидатуру рекомендувала Партія національно-економічного розвитку України, в якій нині 46 тис. членів, а до кінця року буде, я думаю, не менше 100 тис. Особисто для мене значно важливішими були не результати виборів, а те, що всі рекламні репортажі з заводів і фабрик, де Павло проводив передвиборну кампанію, потрапили на телебачення. Я розцінюю це, як свідчення того, що навколо своєї персони він створив позитивну ауру, довівши, що вміє спілкуватися з людьми. Для нього це стало великою школою.
– І все ж його честолюбство «зачеплене»?
– Він не вважає себе переможеним. Взагалі у нього була дуже цікава реакція після того, як дізнався про результати виборів. Зателефонував мені й говорить: «Я заробив бронзову медаль!» – тобто третє місце. Молодець! Я думаю, що в нього є перспективи на майбутнє: він кваліфікований спеціаліст, витриманий, бойовий (навіть бойовитіший за мене), але ще бракує досвіду.
– Спонсоруючи футбольний клуб «Динамо» (Київ) у Лізі чемпіонів, Ви переслідуєте інтереси Промінвестбанку, чи особисті, як прихильник цього виду спорту? Проте всім відомо, хто господар «Динамо»...
– Підтримувати цю команду на іграх міжнародного рівня стало для нас традицією. Була б на її місці інша – ми спонсорували б її, оскільки зацікавлені в тому, щоб реклама Промінвестбанку з’являлася й за кордоном. Ніяких панібратських стосунків з керівництвом «Динамо» у мене немає. Я об’єктивна людина, а тому відслідковувати, хто кому перейшов дорогу, і ставати на чийсь бік не збираюся. Бути добрим для всіх не можна, тому ліпше залишатися самим собою.
– Володимире Павловичу, за своє життя Ви отримали немало нагород – і фахових, і мистецьких. Проте є серед них одна, мабуть, найдорожча – Вашим ім’ям названо одну з малих планет, яку відкрили у 1978 р. вчені Кримської астрофізичної обсерваторії. Для Вас це було несподіванкою?
– Абсолютною несподіванкою, тому що до того з кримськими вченими я не мав ніякого зв’язку.
– Ви не цікавилися, як вони «вийшли» на Вас і чому саме на Вас зупинили свій вибір?
– Кажуть, що вивчали пресу, хоч я пригадую, які суперечливі матеріали у той час про мене друкувалися. Може, хтось замовив слово – не знаю... Як виявилося, знайти ім’я планеті – це ще не все. Треба було, щоб кандидатуру «хрещеного батька» затвердила спочатку вчена рада у Санкт-Петербурзі, а потім Всесвітня служба з присвоєння імен у Вашингтоні. Санкт-Петербург дав «добро», а от щодо позиції комісії, у складі якої 11 міжнародних експертів, у мене були деякі сумніви. Тим більше, що, згідно з правилами, якщо хоч один з них має якісь сумніви, тобто голосує проти або утримується, кандидатура відхиляється. Моя пройшла!..
Тепер я завжди кажу, що я – найбагатша людина в Україні. У когось є заводи і фабрики, а в мене – планета, яка ще й дісталася безплатно. Мені тут підрахували: якщо її засадити гарбузами, кожному мешканцю України дістанеться по вісім штук.
Між іншим, моя планета знаходиться у тому ж сузір’ї, що й планети Івана Козловського та Євгена і Бориса Патонів...
– Чудова компанія! Якраз усі свої... До речі, коли Ви збираєте гостей, серед них теж переважають відомі люди?
– Якщо говорити про ті свята, які відзначає власне банк, – звичайно. Однак дуже часто мені не вдається зібрати всіх тих відомих людей, яких би я там хотів бачити. До того ж такі великі банкети я влаштовую не часто. А вдома ми святкуємо надзвичайно скромно. Всіх запросити неможливо, а вибирати... Як? Одного запросиш, а інші образяться. Тут я комплексую.
Вечірній Київ. – 2000. – 28 липня
|
