| |
Хоч як би різнилися слухацькі думки (що часом нагадує притчу про сліпців, котрі намагалися з'ясувати "устрій" слона)) їх об'єднує одне - відсутність байдужості. Бути стороннім спостерігачем музики Станковича неможливо: вона втягує в себе, як смерч, потрясаючи душу вихором пристрастей, шаленством оголених емоцій. Вона не піддається стислому описові (а тим більше - осмисленню, ми тільки на його порозі) - занадто всеосяжний і багатоликий її світ, занадто  парадоксальний. Чи не парадоксально, що формулою його цілісності стає антитеза! Адже саме "закон антитези" режисирує всі стильові прояви у творчості Станковича.
Його твори - це й артефакти, "стрімкими автографами" назавжди вкарбовані в історію української музики, і документальні свідчення хресного шляху України крізь XX сторіччя (крізь Голодомор, Бабин Яр, війну, Чорнобиль...)...
Це й голос сучасності з її вселенськими катастрофами - і "вікно" у далеке минуле ("Ольга", "Вікінги", "Слово про похід Ігорів")
Йото музика - це і пристрасна, сповнена гнівної патетики проповідь (символічними є грізні "наба-ти" - "сполошні провіщення", що ними розпочинаються багато з опусів Станковича, імперативи його оркестрових монологів) - і прониклива сповідь, безжальне до себе покаяння - mea culpa!
Він і літописець - і провидець, що має дар тайновідчуття. Просто ми не завжди вміємо читати те, що нам "транслює" його Муза. Так було з Першою камерною: трансцендентний зміст цієї симфонії-попе-редження розкрився лише після Чорнобиля.
Який звуковий образ винидає в уяві при імені "Станкович"? - Безсумнівно, могутні мазки його симфонічного "пензля" - із гіперболізмом засобів і масштабів, із надмірним напруженням музичної тканини: поліпластові тутті, громоподібні акустичні виверження, що викликають аналогії з буйством стихій. Він насамперед "станковіст" (чи не правда, який перегук змістів: Станкович - станковіст!). Але є в його музиці й інше - занурення в таку невимовну тишу, що здається, ніби чутно подих думки.
 Композитор ввергає нас у хаос. У розпеченій лаві звукових потоків даремно намагаєшся уловити мелодичні рельєфи: їх немає, вони роздавлені громаддям кластерів, розплавлені "киплячою" фактурою. Але поруч - незрівнянної краси світлоносні теми! їх мелодії струменіють, виливаються з вершини-джерела, оповиті ніжним світанням фонових флажолетів, прозорих сонорів - пригадуємо ліричні епізоди Четвертої симфонії, Вісїшп'а, "Вікінгів", соло сопрано в "Панахиді", написане для неповторного голосу Ніни Матвієнко (володіння магією мелодії - заздрощі і таємна мрія кожного композитора, хоч яким би ультрааван-гардистом він був).
...Ось вже ЗО років веде з- нами діалог музика Станковича - вчить нас слухати, пізнати себе (те, що Гегель називав "чистим Ллухан-ням"). Композитор не прагне потрапити в резонанс із модою, залишаючись завжди собою (Сенека: "Живи так, щоб тебе упізнавали. Будь схожий на самого себе"), засвідчуючи мудру думку Миколи Метнера про те, що кожний художник має бути і сучасним, і старим як світ. Станковича намагалися "приручити", "одержавити" - він не піддався, утік з усіх посад, залишивши собі тільки музику. Він не поїхав з країни, він живе поряд з нами, і спілкування з ним - із його непоказним спокоєм, великодушністю, ;мудрою іронією, приплавленою солоним народним гумором, -народжує почуття надійності, сталості, таке необхідне у нашому хисткому бутті.
Ну, а він? Що ж, він продовжує свою "Гру над прірвою", залишаючи нам можливість розшифровувати незглибимий смисл своїх послань, розкривати таємницю своєї майстерності і волхвування...
Олена ЗІНКЕВИЧ,
доктор мистецтвознавства,
професор Національної музичної
академії України імені Петра Чайковського
Фото Сергія ЦИГАНКОВА
Р.S. Президент України Леонід Кучма своїм указом нагородив орденом князя Ярослава Мудрого композитора, народного артиста України Євгена Станковича за значні особисті заслуги перед українською державою в галузі розвитку музичного мистецтва, багаторічну плідну творчу діяльність.
| |
