Люблю я свою Україну

Люблю я свою Україну

Люблю я свою Україну,
Як матір, як неньку, люблю.
Ношу, мов під серцем калину, –
Оту, що у ріднім краю,
В зеленім селі на Поліссі,
Де біла хатина в саду,
Де мати неначе із пісні,
Хоч знала і горе, й біду.
Люблю нашу грушу стареньку,
Ще ж батька вона пам’ята.
Від крони і до окоренка
На ній врубцювались літа.
А поруч із нею криниця,
В якій мов цілюща вода.
З дитинства я прагнув напиться –
Тоді і біда – не біда.
Люблю я берізки в городі
І ліс понад річкою Уж,
Де все і квітує, і родить,
І ти цю красу не поруш.
Тут я, ще малий, низькорослий,
У лузі ходив пастушком.
Вмиваючись, падав у роси,
А луг мені був рушником.
Без батька зростав я нелегко:
І косу клепав, і косив.
Та вчився літать, мов лелека,
Хоч з лісу дрівцята носив.
А мати-журавка в зажурі
Крізь вічні турботи й жалі
Навчала в ті роки похмурі
Робити добро на землі.
Збирати зерно до зернини,
До сонця виносить з пітьми.
На поміч прийти до людини
І жити у дружбі з людьми.
Я заповідь мамину знаю –
То совість моя у житті,
То голос із отчого краю,
І з ними я не в самоті.
Приходжу, немов до родини, –
І радість, і сум розділю...
На поклик іду до людини,
Свою Україну люблю.

У Білці біля криниці

Кухоль білківської води –
То здоров’я Землі моєї,
А тому набирайте щедріше –
Випивайте до денця, до краплі.
Переймайтесь думками життя,
Щоб вони,як вода з криниці,
Стали щедрістю людям назавжди,
Стали совістю кожному,
Хто за неньку щодня вболіває,
За скривджених та знедолених,
За долю свого народу.
Відчуваю, як це непросто –
В скруті щоденній
Палити розум і серце,
Щоб засвічувать обрії людям.
Та ми покликані долею –
Гартувати себе в роботі.
Обороняти людські святині:
Гідність і честь,
Віру і правду.
І тут, у своїй споконвічній Білці,
На причасті біля криниці,
Де зійшлися втолити спрагу –
Діти, рідня і друзі,
Знову подумалось,
Що такий, мабуть, дух поліський,
Що такий уже від народження –
Батько, дідусь і завзятець.
Тож немарно я народився,
Недаремно живу на світі
І наближую обрії людям.

Душі моєї хвилювання

Найперші проліски весни –
В обіймах сонця і блакиті
Коханій радість принесли –
І потепліло в цьому світі.
Букетик щастя у руці,
Мов сонця ніжні промінці,
Надія нашої любові,
Що зацвіте весна в обнові
І день наповниться життям,
Як щире серце почуттям.
Пишу я вперше ці рядки –
І вас вітаю залюбки.
Вони – як вісники світання,
Й душі моєї хвилювання.

Пекло

Пересторога всій Землі
І людству теж пересторога –
Звучить удень, в нічній імлі,
Проймає все життя тривога...
Чорнобиль – слово як набат,
То наше пекло, наша доля...
Нема повернення назад,
Лише для хмар – жахке роздолля.
Прозрійте, люди!
Ще не смерть!
Ще винуватці поміж вами...
Землі незледеніла твердь
Ще почастує нас плодами.

Друкується за книгою Володимира Матвієнка «На рідних роздолах». Київ, «Український письменник»